Він читав ці слова просто, зовсім не театрально, але вони були дивовижно серйозними й піднесеними водночас. У вірші говорилося, що тварини від природи наділені гідністю й що в їхньому житті більше сенсу, ніж у людському, бо людей переповнюють жадібність, жаль до самих себе та балачки про далекого Бога. Саме так я завжди й вважала. Він закінчив цим уривком:
— Чудово, — тихо мовила я. — Можна позичити у вас цю книжку?
— Звичайно.
Він простягнув мені малий томик, легенький, мов пір’їна, досі теплий від його долонь.
Я побажала їм доброї ночі та пішла у свою кімнату, де сіла під лампою почитати ще віршів. Будинок поринув у тишу, проте за деякий час я почула щось у кімнаті через коридор. Будинки у «Мбоґані» були не надто великими, і звуки — хоча й приглушені — було легко впізнати. Деніс і Карен кохалися.
Я впустила книжку, відчуваючи збудження. Була надто впевнена, що вони просто близькі друзі. Чому я так вирішила? Блікс дуже легко вимовляв ім’я Деніса, але, можливо, це лише означало, що він уже впокорився з певним місцем цього чоловіка в житті Карен. Насправді, що більше я думала про цих двох, то очевидніше ставало, що їх вабило одне до одного. Обоє вродливі, обоє цікаві особистості — «повні глибокої води», як кажуть кіпи. І незважаючи на те, що казав Берклі про Деніса і його непостійність у коханні, в них із Карен, поза сумнівом, міцний зв’язок.
Я знову повернулася до книжки та почала перегортати сторінки, шукаючи той вірш про тварин, який читав мені Деніс, але чорні рядки стрибали перед очима. За кількома стінами шепотілися коханці, їхні тіла змішувалися з тінями, наближуючись та віддаляючись. Їхній роман мене не стосувався, і все одно я не могла не думати про них. Нарешті я вимкнула лампу й затисла вуха подушкою, щоб швидше заснути.
Наступного дня хмари розступились і небо набуло яскраво-синьої барви, тож ми вирушили в невеличку експедицію. Страуси забралися до саду й поз’їдали майже всі саджанці салату. Скрізь лежали послід і пір’я, а самі птахи перевальцем походжали городом, ніби справжні господарі.
Деніс із Карен, здавалося, добре відпочили й мали щасливий вигляд; тимчасом як я спала не дуже спокійно. Проте хоч яка була стомлена й збентежена тим, про що дізналася вночі, упевненість і спокій Деніса, як і завжди, заспокоїли мене.
— У цих птахів мозок завбільшки як ягода кави, — мовив Деніс, легко закидаючи на плече свою тонку рушницю «Раґбі». — Навіть якщо цілишся вбік, вони все одно часто стрибають просто назустріч кулі.
— Чому б тоді не стрільнути в небо?
— Цього не досить. Їм потрібно почути свист набою у повітрі, щоб по-справжньому злякатися.
Він прицілився з недбалим виглядом знавця й вистрелив. Геть усі птахи на мить завмерли, а далі з галасом розбіглися навсібіч — незграбно перекидаючись з боку на бік, мов тачки, які впустив візник.
Ми сміялися, не в змозі втриматися, — аж поки не переконалися, що тепер город надійно захищено. По тому рушили до вершини хребта, щоб оглянути звідти панораму, якою так захоплювалася Карен. Її шотландська хортиця — Даск — повела пару вперед, а я трохи відстала, милуючись легкими вправними рухами Деніса. Надто вже гарно він володів своїм тілом, не маючи ані крихти сумніву у власній неперевершеності. Завжди знав, як стояти, куди подіти руки й ноги, як зробити потрібний рух — і, здавалося, ніколи не мав сумнівів у собі й частині світу, до якої вирушав. Я розуміла, що в ньому приваблює Карен, навіть якщо вона досі любила Блікса та збиралася залишатись його дружиною.
— Де ви натренували таке точне око? — спитала я, коли наздогнала його.
— Гадаю, в Ітоні, на полі для гольфу.
Він засміявся.
— А ти?
— Звідки ви взяли, що я також влучно стріляю?
— А що, ні?
— Я навчалася в кіпсіґісів, на землі мого батька. Вам варто побачити, як я вправляюся з рогаткою.
— Лише якщо опинюся за межами досяжності, — він усміхнувся і мовив: — Мені б сподобалося.