— Якщо її віжки настільки міцні, чому тоді він туди перебрався?
— Напевно, він її кохає. І це багато чого спрощує.
Берклі неуважно розчесав вуса кінчиками пальців.
— Останнім часом у неї власний клопіт. Проблеми з грішми.
— Ви, певно, чули про той випадок із моєю матір’ю.
— Ах, так, звісно.
Він скривився.
— Вдова Кіркпатрик і дірявий дах.
— Мені досі так ніяково.
— Все одно орендна платня за «Мбаґаті» була б для Карен краплею в морі.
Його очі на мить блиснули від захоплення власним влучним висловом, та він вів далі:
— Як тепер справи у твоєї матері?
— Наскільки мені відомо, жахливо. Я чула, що вона десь у місті. Усе це дедалі більше дивує. Чому в людей усе так складно?
Він знизав плечима.
— А як би ти хотіла, щоб усе складалось?
— Щиро кажучи, не уявляю. Можливо, я хотіла б менше непокоїтися з цього приводу. Її не було так довго, я навіть гадки не мала, що вона досі може мені шкодити, але тепер...
Мій голос обірвався.
— Мій батько помер, коли я був малим. Ми всі спочатку вважали, що нам добряче пощастило. Це зробило простішими багато речей. Але з плином часу... що ж. Давай просто скажемо, що в мене з’явилася теорія, згідно з якою лише те, що зникло, залишає справжній відбиток. І я досі не з’ясував цього до кінця. Можливо, ми ніколи по-справжньому не залишаємо своїх сімей.
— Боже мій. І ви справді сподівалися мене цим підбадьорити?
Його губи під вусами розтягнулись у вимушеній посмішці.
— Вибач, люба. Принаймні Танні не почне гірше ставитися до тебе через поведінку твоєї матері — у цьому я певен. Збираюся до неї на обід. Їдьмо разом!
Я похитала головою.
— Я хотіла лягти раніше.
— Твоєї енергії вистачило б на десятьох, і ти це знаєш.
Він допитливо глянув на мене.
— Мені здається, ти сохнеш за Денісом, і якщо так, то він...
— Ні, Берклі, — обірвала я. — Більше жодних попереджень, жодних порад. Я можу сама дати собі раду, красно дякую. І, коли щось станеться, я впораюся, чи ви сумніваєтесь? У мене міцні нерви.
— Я знаю, — визнав він, — хоча не впевнений, що в такій справі це добре помагає.
Ми допили пляшку, й він поїхав до Нґонґа, а я засвітила лампу, вляглася в ліжко у своєму наметі та потягнулася до ранця по томик «Листя трави». Кілька місяців тому я втекла з цією книжкою, неначе грабіжник, і досі ще не мала сили її повернути. Розгорнула й прочитала: «Здається, я міг би жити серед тварин». Що зворушувало мене в цьому вірші? Те, що Деніс побачив у ньому мене. Самодостатність і свобода духу, яку оспівував Вітмен, зв’язок з усім диким і внутрішня дикість були частиною мене й частиною Деніса також. Ми впізнали це одне в одному, й нам обом було байдуже, що всі інші бачать справжнім, а що — лише уявним.
Легкий вітерець хилитав брезент на опорах. Крізь трикутник, затягнутий москітною сіткою, відчувався пульс ночі. На небі висіла безліч зірок, і всі вони були близькими та виразними.
29
листопаді Карен організовувала мисливську вечірку й за просила мене погостювати кілька днів. Розриваючись між Боєм, Джоком та новими бентежними думками про Деніса, я довго вагалася — якась частина мене сумнівалася в доречності цього гостювання, — та врешті все-таки погодилася.
Коли приїхала, Деніс і Карен грали господаря й господню дому, переповненого гостями, серед яких також була Джинджер Маєр, яку я досі не зустрічала, хоча дещо про неї чула від Кокі. Вона колись давно була коханкою Бена, але цим двом жінкам якимось чином вдалося залишитись подругами. Коли я з’явилась, вони обидві були на галявині та грали в щось подібне водночас до гольфа й крикета — з ракетками, молотками й навіть батогом. Джинджер була в шовковій сукні вільного крою, підв’язаній між ногами, що трохи нагадувало кумедні штани. Вона виявилася вродливою, з рудим, гарно зачесаним волоссям і в ластовинні. Вони з Кокі могли здатися сестрами, коли гасали одна навколо одної та щосили лупцювали зношеного, вкритого швами шкіряного м’яча.
— Як ви тут опинилися? — спитала я в Кокі, коли вона підійшла привітатися. — Думала, Карен із вами не розмовляє.
— Так і є, але ми дотримуємося формальностей і наразі в нас перемир’я. Можливо, через те, що вона нарешті домоглася свого.
Ми обидві глянули на веранду, де Карен із Денісом розглядали десятки пляшок вина та дуже нагадували справжніх хазяїв дому.
— А як твої справи з Джоком?
— Здається, все зайшло в глухий кут. Я наполягаю на розлученні, а він не відповідає. Принаймні нічого розумного.