За п’ять кілометрів мали дістатися до невеличкого водостоку; земля там скам’яніла, навсібіч розбіглися тріщинки, мов пересохле гілля. Посеред сухого річища бовванів занедбаний глиняний міст, без води цілком безглуздий; він скидався на величезний кістяк дивної тварини. Ми розраховували на цей водопій, такий потрібний нашим коням. Можливо, вода буде далі, а може, й ні. І, щоб якось відволіктися від цього питання, батько почав розказувати про племінну кобилу Деламерів. Він ще її не бачив, але подумки вже висватав нашому чистокровному жеребцеві. Батько завжди уявляв собі наступне лоша й те, як зміниться наше життя по його народженні, — тож і я замислилася про те саме.
— Кобила абіссінської породи, але Деламер хвалився, що вона прудка й розумна.
Зазвичай батько цікавився англійськими чистокровними кіньми, проте знав, що іноді скарб можна знайти там, де на нього найменше очікуєш.
— А якої вона масті? — спитала я.
Це було перше, що я завжди хотіла знати.
— Блідо-золота з білими гривою та хвостом. Її звати Кокетка.
— Кокетка, — повторила я невідоме слово: це виразне ім’я мені сподобалося. — Звучить непогано.
— Справді? — усміхнувся батько. — Подивимося.
Для мене й для тих, хто добре знав лорда Деламера, він був просто Ді. Як один із перших поважних поселенців колонії, він безпомилково відчував найродючішу землю. Здавалося, Ді хоче прибрати до рук увесь континент і змусити на себе працювати. Ніхто не виказував стільки амбіцій, упертості й навіть свавільності, коли йшлося про те, що він обожнював: землю, народ масаї, свободу й гроші. Ді від початку був рішуче налаштований на успіх кожної справи, до якої брався. Що більшими були ризики й що менше він бачив шансів на перемогу, то вважав за краще.
Коли Ді розповідав свої захопливі історії, то розмахував руками так енергійно, що неохайне руде волосся постійно падало йому на чоло. Замолоду він якось пройшов три з чвертю тисячі кілометрів Сомалійською пустелею наодинці з норовливим верблюдом і опинився тут — у нагір’ї. Закохався в ці краї з першого погляду. А коли поїхав до Англії збирати гроші, щоб повернутися, зустрів Флоренс — життєрадісну доньку графа Енніскіллена, й одружився з нею.
— Вона й подумати не могла, що одного дня я притягну її сюди силоміць, — полюбляв казати він.
— Так наче ти зміг би мене притягнути, — грайливо посміхалася леді Ді. — Обоє знаємо, що зазвичай усе навпаки.
По тому, як наші коні нарешті отримали заслужену воду, Деламери провели нас до невеличкої обори, де з іншими кобилами та кількома лошатами паслася Кокетка. Її було видно здаля — найкрасивішу, невеличку, лляної масті, зі стрункою шиєю, випнутими грудьми й тонкими ногами. Коли ми заходилися її розглядати, кобила нахилила голову й глянула на нас, мовби запитувала: я неперевершена, чи не так?
— Яка ж вона гарна, — видихнула я.
— Так, і вона це знає, — гордовито відповів Ді.
Він був гладким і, здавалося, завжди пітнів, хоча до цього теж ставився легко. Блакитною бавовняною хусткою промокнув цівку поту на скроні. Тим часом батько нахилився через огорожу, щоб краще роздивитися Кокетку.
Я рідко бачила, щоб коні лякалися чи втікали від нього, й Кокетка не стала винятком. Начебто відразу відчула, що він зараз є її господарем, хоча поки йому не належала. Батько зусібіч оглядав кобилу, а вона лише раз поворухнула вухами та дмухнула на нього з оксамитових ніздрів, але й далі стояла спокійно. Батько провів руками по її голові та морді, далі повільніше промацав шию та хребет, пошукав горбочків або викривлень. На попереку й крижах його рухи знову сповільнилися — пальці й далі робили свою справу. Він нагадував сліпого, коли обмацував кожну її чудову задню ногу: гомілки, колінні суглоби, під коліньми, гомілкові кістки. Я все чекала, що батько зупиниться чи спохмурніє, але огляд тривав мовчки, тож надія дедалі міцнішала. Потім, коли він скінчив огляд, став обличчям до кобили та заходився гладити її чуба, я вже над силу витримувала цю невизначеність. Якщо тепер, по тому, як кобила пройшла всі його випробування, він відмовиться її брати — це розіб’є мені серце.