— Спочатку ми хотіли полагодити пружини за допомогою батога з сиром’ятної шкіри, — пояснив Берклі, — але було занадто темно. Зрештою, ми взяли з собою качок та подалися сюди. — Дев’ять кілограмів качок, — додав Деніс.
— Вам шалено пощастило, що не наткнулися на левів, — сказав Ді.
— Саме про це я й думав, — сказав Берклі, — точніше, намагався про це не думати.
Вітаючись зі мною, Деніс поцілував мене в щоку.
— Непоганий у тебе вигляд, Берил.
— Та невже? — вигукнув Берклі.
— У Берклі власна думка про те, що слід говорити жінці, — сказала Нелл, дружина Гелбрейта.
Вона була невеличка й чорнява, як Карен, але не користувалася пудрою та тінями для повік і не мала такого гострого розуму.
— Берил і без того знає, що вона гарна, — сказав Деніс. — Вона це бачила, коли дивилася сьогодні в люстерко. Що могло змінитися?
— Не будь занудою, Денісе, — дорікнула йому Нелл. — Усім жінкам подобається, щоб їх час від часу хвалили.
— А якби їм це не подобалося? Якби вони просто самі собою милувалися й не потребували нічиїх лестощів? Чи не було б так набагато простіше?
— Ми говоримо лише про компліменти, Денісе, — сказав Берклі. — Не треба так драматизувати.
— Я його розумію, — сказала я. — Щиро кажучи, куди може привести краса? Як щодо сили? Або хоробрості?
— О, люба, — Берклі розсміявся й глянув на Нелл. — Зараз вони накинуться на мене.
У їдальні Нелл рядками розставила келихи з шампанським. Я швидко випила один — бульбашки вдарили в ніс. А потім взяла ще по келиху для Берклі й Деніса.
— Без шампанського в Африці просто ніяк, — сказала, намагаючись наслідувати Берклі.
Він засміявся:
— А я тоді гадав, що розмовляю сам із собою.
Я похитала головою.
— Щасливого Різдва!
— Щасливого Різдва, Діано, — м’яко відповів Деніс, і його слова прошили мене іскрою.
На обід подавали копчене молочне порося й інші смаколики, яких я не куштувала вже вічність, — варення з журавлини, смажені каштани та йоркширський пудинг. Я сиділа навпроти Деніса, який, здавалося, не міг перестати їсти.
— Я отримав особливий дозвіл на полювання за бивнями й після Нового року вирушаю на тримісячне сафарі, — повідомив він. — Натоптав собі кишені цими каштанами.
— Бідолашний Деніс, — сказав Ді.
— Бідолашний Деніс насправді зовсім не бідний. Він збирається заробити цілий статок, — докинув Берклі.
— Куди подастеся цього разу? — поцікавилась я.
— У Танґаньїку.
— Ці землі належать масаї, — мовив Ді.
— Так. Але це не дуже стосується доріг, отже, воно того варте, якщо лишень моя вантажівка витримає.
— Тоді про всяк випадок візьміть сиром’ятного батога, — запропонувала я.
— Ха! Авжеж візьму.
І він знову наповнив свою тарілку.
Після вечері були ігри, а далі куріння біля вогню, по тому бренді — й усе це рухалося для мене на двох різних швидкостях: час тягнувся нестерпно й водночас катастрофічно збігав. Я не могла цього пояснити навіть собі, але складно було уявити, що я втрачу найменшу нагоду побути поряд із Денісом. У мене всередині щось накопичувалось і підіймалося — почуття, назви якого я не знала.
Поки Ді збирався їхати додому, я приготувала три різні причини, з яких мала залишитися. Не думаю, що він повірив бодай в одну, але взяв свого капелюха, сказав усім «на добраніч», а на мене лише кинув двозначний погляд, перш ніж виїхати в ніч. «Я не роблю жодних дурниць», — хотіла йому сказати, але, звісно, це було б неправдою.
Необачно з мого боку було залишатися з Денісом удвох біля каміна, коли всі пішли спати. Я вчинила таку дурницю в пошуках способу стати ближчою до нього, хоча й знала, що він належить Карен. Це було неправильно й усе-таки залишалося єдиним, про що я могла думати. Кілька обвуглених полін тліли в каміні. Червонясте світло заворожило мене відблисками, що падали на його дужі руки, підкреслюючи рельєф м’язів.
— Ви говорите про сафарі так, ніби там шукаєте чогось найголовнішого для себе, — сказала я нарешті. — І ніби це можливо лише там. Раніше я так само думала про ферму свого батька, що неподалік Нджоро.
— Чудове місце.
— Найкраще.
— Знаєш, коли я вперше виїжджав на сафарі, не було ніяких вантажівок. Усе тягали носії, а шлях доводилося прорубувати мачете. Ходило також багато неприємних історій... про мисливців і озброєних носіїв, яких підіймали на роги або простромлювали іклами. Одному з таких розлючений буйвол рогом роздер обличчя. Інший стривожив лева десь вище гори Лонґонот, і той розпоров йому живіт. Усе було більш диким, і земля також. Виїздити кудись було ризикованою справою.