— І тепер ви тужите через те, що нікого не підіймають на роги?
Він відповів на мою усмішку, від очей розбіглися дрібні зморщечки й один кутик губів ледь смикнувся догори. Я вже стала знавцем його обличчя. Могла заплющити очі й уявити його цілком виразно.
— Під час мого останнього виїзду клієнт вимагав не менше чотирьох різних сортів вина до кожної страви. І нам довелося возити з собою також холодильник і килими з ведмежих шкір.
— Красно дякую, мені достатньо й самих зірок.
— Саме про це я й говорю. Якщо клієнт хоче виїхати в чагарники, він принаймні повинен спробувати відчути їх. Побачити, якими вони є насправді. Усі бажають отримати трофей, але яке це має значення, якщо вони по-справжньому нікуди не виїжджали?
— Ви колись візьмете мене з собою? Я б хотіла побачити все... поки воно не зникло.
— Добре. Гадаю, ти б усе зрозуміла.
— Я теж так вважаю.
У пошуках залишків їжі чи пестощів до нас приблукав свійський сервал Гелбрейтів. Він простягнувся на підлозі біля Денісових ніг, показуючи свій блідий плямистий живіт. Камін майже охолов, ніч добігала кінця. Деніс підвівся й солодко потягнувся, і я, керована, мабуть, інстинктом, швидко промовила:
— Можна мені залишитися з вами?
— Хіба це гарна ідея?
Я заскочила його зненацька.
— Гадав, ви з Танні вже майже друзі.
— Не розумію, в чому тут зв’язок.
Це була неправда, але я не знала, як пояснити свої почуття й це бажання провести з ним ніч. Лише цю одну ніч, а потім я назавжди відмовлюся від будь-яких сподівань.
— Ми також друзі, хіба ні? — мовила я.
Його очі зустрілися з моїми й затримались, і, хоч би якою легковажною я була, — чи хоч би як вдавала легковажну, — відчула, що його погляд дістає до моїх нутрощів і все там перевертає. Я підвелася. Ми були за якихось тридцять сантиметрів одне від одного, він простягнув руку й доторкнувся до мого підборіддя кінчиком пальця. Нічого не відповів, обернувся й пішов коридором до своєї кімнати. За кілька хвилин я пішла за ним; навколо стояла суцільна темрява — я наосліп пройшла в двері, які він залишив відчиненими. Босими ногами відчула дерев’яні дошки — гладенькі й нерипучі, — у ватяному мороку навколо зависло щось тваринне. Жоден із нас нічого не казав, не видавав жодного звуку, але я відчула, де він, і рушила в тому напрямку. Робила крок за кроком, поки навпомацки не знайшла його.
31
оли я прокинулась, було ще темно. Деніс лежав поруч, дихав спокійно й рівно, а коли мої очі звикли до темряви, я змогла розгледіти довгий вигин його стегна і одну ногу, недбало закинуту на другу. Раніше я уявляла собі нас разом — його дотики та смак його поцілунків, — але ніколи не замислювалася, як усе буде по тому: що ми скажемо одне одному, чи зміняться наші стосунки після цього. Я була такою дурною. І тепер зрозуміла, що втрапила в халепу.
Він розплющив очі — я лежала й дивилася на нього. На мить усе зупинилось і завмерло. Він не кліпнув і не відвернув погляду, а повільно й обережно обійняв мене й потягнув під себе. Перший раз був поквапливим, ніби жодному з нас не потрібно було дихати чи зважувати рухи. Тепер час зупинився, і ми зупинилися разом із ним. У будинку панувала тиша. Ніч за вікном також стихла, залишилися самі наші тіла, на яких грали тіні. Ми щосили притиснулися одне до одного, але навіть тоді я не подумала, що це — те саме кохання, яке змінить моє життя. Не подумала, що я більше собі не належу. Я просто цілувала його, розчинялася в тому, що вже відбулося.
Коли Деніс знову заснув, я безгучно вдяглася, вислизнула з будинку й попрямувала до стайні Гелбрейтів, щоб позичити коня. Наступного дня зниклий кінь міг викликати запитання, але не більше, ніж моє обличчя, яке б не допомогло приховати те, що сталося. Це був арабський поні з упевненою ходою, і хоча ми виїжджали затемна, мені не було лячно. Ми здолали кілька кілометрів, перш ніж на сході погустішало бліде світло, й згодом зійшло яскраве та ясне сонце такого само насиченого кольору, як і фламінго, що відпочивали на мілині Ельментейта. Під’їхавши ближче до води, я побачила, як вони заворушилися, й здалося, що всі птахи сплетені докупи десь під водою. Вони їли парами або групами по троє, проціджуючи одне для одного каламутну воду, й кожен нагадував велику літеру S, коли робив широкі кроки бродом.
Я бачила їх сотні разів, але тепер здавалося, що сьогодні це мало якесь інше значення. Озеро було гладеньке, мов дзеркало, неначе настав перший ранок світу. Я зупинилася, щоб дати коню напитись, і коли знову сіла в сідло, то перейшла на галоп, а налякані фламінго здійнялися над водою рожевою хвилею. Вони дугою обігнули край озера, показуючи свої бліді животи, а далі повернулися на колишнє місце, згорнули крила й знову стали єдиним цілим, обступили мене, понесли у своєму потоці. «Досі я просто спала», — подумалося. З тієї миті, як батько сказав мені, що нашій фермі кінець, я жила вві сні або на бігу, чи навіть бігла й спала водночас. Зараз у воді відбивалося сонце, й крила тисяч фламінго розтинали повітря. Я не знала, що станеться далі. Що буде з Денісом і Карен, як я вгамую всі ці сплутані почуття, які вирують у мені. Не мала жодної думки, але принаймні тепер я не спала. Хоча б так.