Чотири дні по тому Ді влаштував новорічну вечірку у своєму готелі, в Накуру. Усі вбралися в найкраще, щоб у яскравих паперових ковпаках гучно провести 1923-й і запросити натомість 1924 рік, такий само новий, як і їхній одяг. Великому духовому оркестру пообіцяли кав’яр і стільки шампанського, скільки влізе в музикантів, якщо гратимуть до світанку. Невеликий паркетний майданчик був заповнений танцюристами, які щосили вихилялися та розмахували ногами й руками.
— Як останнім часом почувається ваше серце? — запитала я в Берклі, коли ми з ним танцювали. На ньому була яскрава червона краватка, але під очима залягли темні тіні й шкіра мала попелястий відтінок.
— Трохи бешкетує, але досі цокає. А твоє?
— Так само.
Ми провальсували повз столик, за яким сиділи й розмовляли Деніс із Карен, він — у сліпуче-білому костюмі, вона — в метрах чорної тафти, з оголеними блідими плечима. Від погляду на них у грудях мені защемило. Я не розмовляла й навіть не бачилася з Денісом з того часу, як, мов злодійка, вибралася з його ліжка. Не підтримувала зв’язку з Карен після її мисливської вечірки й не знала, як поводитися з цими двома; певне ж, не могло бути так, як раніше. Тепер як раніше вже ніколи не буде.
Коли мелодія скінчилась, я вибачилася та пішла випити. Мені знадобилася вічність, щоб проштовхатися до бару, й коли нарешті пробилася туди, там уже була Карен. Її довгий мундштук із чорного дерева розрізав повітря між нами.
— З Новим роком, Берил!
— З Новим роком! — Я нахилилася, щоб поцілувати її в щоку. Мене опанувало почуття провини. — Як ваші справи?
— По шию в боргах. Мої акціонери хочуть, щоб я продала ферму.
— Усе дійсно так погано?
— Здебільшого.
Її зуби клацнули об мундштук — вона затягнулась, повільно випустила дим і нічого більше не сказала. В цьому вся Карен. Її слова завжди настільки вагомі, що, здається, все про неї відомо, але це лише трюк. Насправді, що відвертішою здавалася ця жінка в розмовах про свої таємниці, то міцніше тримала їх при собі.
— Присутність Деніса має допомогти, — сказала я, щосили стараючись, щоб голос звучав природно.
— Так, він усе для мене. Знаєш, щоразу, коли він їде, я трохи вмираю.
Я відчула, як у грудях почало стискати. Вона була така сама поетична, як і завжди, але щось у її голосі змусило мене замислитися: що, як вона мене певним чином попереджає чи підкреслює свої права? Я крізь клуби диму дивилася на її різко окреслені вилиці й дивувалася з того, як добре вона знається на людях. Я була для неї «дитиною», але, можливо, вона помітила певні зміни. Вони витали в повітрі.
— А ви не можете умовити своїх акціонерів дати вам ще один шанс?
— Я це вже робила. Двічі, якщо точніше, але все одно потрібно щось придумати. Наприклад, я могла б вийти заміж.
— Хіба ви досі не одружені? — здивувалась я.
— Авжеж, одружена. Я просто думаю наперед.
Вона задерла свого гострого носа й зверхньо глянула на мене:
— Або, можливо, усе покину та поїду в Китай або в Марсель.
— Ви ж насправді не збираєтеся цього робити.
— Буває... це моя фантазія про новий початок. Напевне, в тебе теж така є.
— Покинути Кенію? Я ніколи про це не думала. Я б не змогла бути собою в іншому місці.
— Що ж, одного дня ти можеш змінити свою думку. Якщо тут тобі стане занадто боляче.
Вона зупинила на мені погляд, один із найпронизливіших; її очі проткнули мене, мов стріли, й вона відійшла.
Наступні кілька годин я стояла біля стіни позад оркестру, по частинах розбираючи все, що сказала Карен, не в змозі вгадати, чи знає вона про те, що відбулося в нас із Денісом. Він, звичайно, не ризикнув би підійти до мене, й почасти я раділа з цього. Не знала, про що ми могли б говорити, взагалі не уявляла, що я хотіла б сказати йому. Пари танцюристів навколо то сходилися, то розходилися знову, ніби в пантомімі. Життя переверталися. Пари змінювалися за мить... Ось так швидко можна було щось почати або закінчити в житті. Іноді, на перший погляд, це не такі вже й різні речі — зустріч і розлука назавжди. І те й інше дається непросто.