Коли я нарешті ввійшла до Ді, то жахнулася від його багряних щелепи й чола, пов’язок та пластирів, запеченої крові на білому волоссі й виразу болю на обличчі. Я взяла його за руку:
— Мені дуже шкода.
Ді не міг говорити, але трохи кивав. Білки його очей налилися кров’ю. Він здавався страшенно кволим і зовсім старим.
— Я можу щось для вас зробити?
Він лише відвернувся, тобто ліг щокою на подушку, щоб не дивитися на мене.
Коли Ді поворухнувся, йому перехопило подих, він скривився від болю, і цей вираз змінився лише тоді, коли дихання відновилося. Я довго дивилась, як підіймаються та опускаються його груди, поки зрештою мене не зморив тяжкий сон.
32
ротягом наступних тижнів плітки просотувалися до мене у «Соясамбу» з усіх куточків колонії. Вочевидь, мій успіх на перегонах «Сент-Леджер» змусив злі язики знову почати розпускати плітки про нас із Боєм. Джок це почув і вирішив, що з нього досить. Тепер приховані деталі мого шлюбу стали відомі всім. Можливо, так було й раніше, але, на щастя, я нічого не чула про мою ніч із Денісом. Цю таємницю якось вдалося надійно приховати, навіть якщо усе інше знав цілий світ.
Ді залишився в місті на лікуванні, а Бой готувався до втечі. Він залишив свою роботу на ранчо й замовив квиток на корабель до Англії.
— Я нарешті збираюся одружитися зі своєю дівчиною в Доркінґу, — сказав він, закидаючи в сумку свій яскравий піратський одяг. — Почуваюся трохи незручно, залишаючи тебе в халепі.
— Усе гаразд, — сказала я йому. — Розумію, чому ти хочеш поїхати.
І хоча він не підняв голови, схиленої над сумкою, я бачила, що він бореться з власною гордістю.
— Якщо тобі колись знадобиться допомога, сподіваюся, ти мене знайдеш.
— У Доркінґу?
Я скептично глянула на нього.
— Чому ні? Ми ж друзі, чи не так?
— Так, — відповіла я і поцілувала його в щоку.
По від’їзді Боя сумління довго не давало мені спати ночами. Я досі заспокоювала себе: те, що я покинула Джока й зустрічаюся з Боєм, не гірше за все, що роблять у колонії інші. Але тепер поміж працівників ранчо ходили чутки, що Джок погрожував пристрелити Боя, якщо побачить його в місті. Ось чому він утік у свій Доркінґ.
Я почувалася самотньою, пригніченою і палко бажала, щоб батько був поряд. Мені бракувало того спокою, який вселяла його присутність, я потребувала поради. Чи мушу я намагатися не зважати на плітки, чи можна ще щось зробити, аби вони вщухли? І як мені тепер спілкуватися з Джоком, якщо він неконтрольований і подібний до гармати, здатної вистрелити будь-якої миті?
Ді повернувся додому страшенно слабким і розбитим. Він мусив провести в ліжку ще не менше шести місяців, щоб трохи одужати.
— Мені дуже шкода, що Джок таке накоїв, — сказала я йому, поки медсестра поправляла постіль і змінювала пов’язки. Я казала це десятки разів, але, здається, не могла зупинитися.
— Я знаю.
Рука Ді до самого плеча лежала в гіпсі, на шию була надягнута туга шина.
— Річ у тім, що мене захищає громада. Більше захищає, ніж я сам себе можу захистити.
— Що ви маєте на увазі?
Він попросив медсестру залишити нас на хвилину, а коли вона вийшла, сказав:
— Я намагався не афішувати твого імені, та коли в колонії зачують скандал, так просто не вгамуються.
Я відчула себе скривдженою і приниженою водночас — ці двоє почуттів злилися водно.
— Мені байдуже, що вони думають, — збрехала я.
— Я такої розкоші позбавлений.
Він глянув на свої руки, що лежали на акуратно вистеленому простирадлі.
— Думаю, тобі деякий час потрібно триматися якнайдалі від перегонів.
— І що я робитиму? Робота — все, що я маю.
— Зрештою, люди усе забудуть, але поки що воно свіже. Цими розмовами тебе припнуть до ганебного стовпа.
— Чому не Джока? Це ж він збожеволів.
Ді знизав плечима.
— Ми всі дуже вільнодумні, поки нам не припече. Людям якось більш зрозумілі ревнощі обуреного чоловіка, ніж... поведінка дружини. Це несправедливо, але що вдієш?
— Отже, ви мене звільняєте?
— Ти для мене як дочка, Берил. Для тебе тут завжди є місце.
Я насилу ковтнула. В горлі пересохло.
— Я не звинувачую вас. Я на це заслуговую.
— Кому знати, хто на що заслуговує? Ми любимо грати в суд і присяжних, але у кожного всередині є гнилизна.
Він потягнувся до моєї руки й поплескав по ній.
— Повертайся, коли все вщухне. І бережи себе.
Пекучі сльози підступили до очей, але я не дозволила їм вилитися. Кивнула та подякувала йому, а потім вийшла з кімнати, ледь пересуваючи тремтячі ноги.