Я не знала куди мені йти. Про матір з Дікі не могло бути й мови. Кокі ще гостювала в родичів у Лондоні. Берклі дуже тривожився через мене й був надто проникливим, а до Карен зараз я б також нізащо не пішла. Я зрадила її — інакше не скажеш. Вона мені досі подобалася, та що там! — я нею захоплювалась, незважаючи на почуття до Деніса. Та що ж — це було загадкою, яку я мусила розгадати самотужки. В будь-якому разі я, напевно, вже втратила її повагу, й повагу Деніса також. Мусила визнати, наскільки важливою була для мене будь-чия повага тепер, коли моє життя відкрилося для загального огляду. Я пригадала «Ґрін Гіллз» і скандал навколо батькового банкрутства. Він був міцнішим за мене, здавалося, плітки не надто його обходили. Мені знову нестримно захотілося, щоб він був поряд і вказав мені шлях. Я була вражена до глибини душі, біль пронизував мене до кісток. Могла думати лише про те, як швидше поїхати з колонії, подалі від сторонніх очей і цих балачок. Навіть Кейптаун не був достатньо далеким місцем для мене. Але тоді куди ж? Я думала й думала, повертаючись до цього знову й знову та вивертаючи кишені. Я мала всього шістдесят фунтів — майже нічого. На скільки мені цього вистачить? Як далеко зможу заїхати за таку суму?
33
онсервовані каштани й зацукрований мигдаль за вікном магазину «Фортнум і Мейсон». Бавовняні сорочки в червону смужку, краватки та шийні хустки на манекенах у вітринах магазинів на вулиці Ріджент. Водії вантажівок, що тиснуть на клаксони, вимагаючи зійти з дороги. Краєвиди й звуки Лондона захоплювали й викликали запаморочення. До того ж, тут було холодно.
Я залишила Момбаса спекотного дня. З борту корабля спостерігала, як поступово тане гавань Кілінді, теплий вітер розвівав моє волосся й тонку блузку. В Лондоні бруківка була притрушена снігом, укритим кіптявою. Дороги стали слизькими, мої черевики й костюм зовсім не підходили для цього місця. Я не мала ні верхнього одягу, ані калош, і єдиним, що підказувало мені шлях, був лист із адресою Боя Лонга та його нової дружини Дженесі в Доркінґу. Було б щонайменше дивно з’явитися в домі колишнього коханця, але після того, що ми разом пережили, я повірила у сказані ним слова: я можу на нього покластися. Я йому завжди довіряла. Це мало величезне значення.
Коли я дісталася Доркінґа, то була трохи здивована новим образом Боя. Він залишив своє піратське минуле в Кенії, а тепер носив твидові штани, сорочки з підтяжками, які йому більше личили, та вишукані, блискучі оксфордські туфлі. Дженесі називала його Кашмером, а не Боєм, тож і я тепер прийняла це його ім’я.
На щастя, Дженесі була доброю і щиросердною, а головне — високою на зріст, тож люб’язно позичила мені дещо зі свого одягу. Тепер на вулиці на мене більше не витріщались, і я не могла на смерть замерзнути. Я була в її плетеному костюмі, коли Кашмер посадив мене на потяг до розкішного району Лодона, Белґравії, де на вулиці Вест-Галкін збиралася шукати Кокі.
Було вже далеко за полудень, коли я без попередження з’явилася на порозі її дому. Я майже нічого не знала про фінансовий стан родини Кокі, але було помітно, що вони не бідували. Будинок розташовувався ледь не за два кроки від Букінґемського палацу й стояв у довгому ряду подібних королівських будівель з кремового каменю, прикрашених чорними кованими балюстрадами й глибокими нішами під’їздів. Я набралася сміливості та постукала у високі двері, але сміливість не знадобилася. Вдома була сама покоївка. Вона кинула на мене погляд — я була без пальта — і, певно, прийняла за жебрачку. Я сиділа у фойє, розглядала свої мокрі ноги й ніяк не могла вигадати повідомлення, яке могла б залишити. Зрештою, знову вибігла на холод і навіть не сказала тій дівчині свого імені.
Не хотілося повертатись у Доркінґ, тож я блукала Гайд-парком, площею Пікаділлі та Берклі-сквер, поки мої пальці не перетворилися на крижинки, а тоді знайшла недорогу кімнату в Сохо. Наступного ранку я повернулася, але Кокі знову не було вдома, вона вийшла робити покупки в «Гарродс».
— Зачекайте, будь ласка, — сказала покоївка. — Мене попросили вас затримати.
Коли Кокі нарешті повернулася, саме перед обідом, то кинула свої пакунки на підлогу й схопила мене за руку.
— Берил! Я відчула, що це ти. Як ти сюди потрапила?
— Це жахлива історія.
Я зауважила її квітучий вигляд, спідницю, туфлі, шубу, що спадала пишними фалдами. На ній не було й сніжинки. Крім шуби, в ній майже нічого не змінилася звідтоді, як ми бачилися в Найробі, тимчасом як для мене змінилося все.