Кокі глибоко видихнула, кивнула й закусила губу.
— Мені б так хотілося якось полегшити твій біль!
— Ніхто цього не зможе. Я сама винна.
— Не мели дурниць, Берил. Ти ще дитина.
— Отже, тепер не дитина, — відповіла я. — Вже ні.
34
одужувала — якщо доречне таке слово — в Доркінґу, у Боя та Дженесі. Сказала їм, що мене скосила лихоманка, та дозволила вкладати себе на сонці біля розлогого платана. Літрами пила англійський чай і намагалася розглядати журнали, відчуваючи страшний тягар на серці. І хоча голос розсудливості казав мені, що обрано єдине правильне рішення, від цього не легшало. Ми з Денісом мовби дали обіцянку — створили істоту, яка могла стати запорукою нашого спільного життя, а я з власної волі її знищила. Тугу посилювало розуміння, що Деніс не міг би радіти з цієї вагітності й не забажав би провести зі мною решту життя. Світу, в якому я могла б показати йому, наскільки багато це для мене значить та чого я дійсно хочу, не існувало. Я знала забагато, щоб навіть мріяти про таке.
По кілька разів на день я повільно походжала вздовж кам’яної стіни, яка обгинала сад, проходила увесь шлях схилом униз, до паркану, та поверталася назад, намагаючись дати собі раду, та все ніяк не могла позбутися тяжких думок. Деніс ніколи не знатиме цієї страшної таємниці, що я носила його дитину, і Карен також не знатиме. І все ж таки тепер ми всі були міцно пов’язані, та ще й так складно, заплутано, що вони обоє не йшли мені з думки. В Доркінґу сонце світило не надто яскраво для мене, світло робилося плямистим, пробиваючись крізь листя дерев. На платанах гордовито сиділи тетерки, зовсім не схожі на чудових орлів Нґонґа, але в моїх думках і в моєму серці більша частина кожного дня проходила в подорожі додому.
Як не дивно, в газетах також постійно писали про Кенію. Незалежно від того, як наполегливо вів боротьбу «Комітет пильності» Ді та інші йому подібні, девонширські Білі Книги набували дедалі більшого впливу, і галас навколо африканських прав ставав щораз гучнішим. Що стосується азійців, то тепер це питання підносилося так, що одного дня їхні голоси можуть почати враховуватися на виборах і їм належатимуть землі в гірській місцевості. У повітрі витали нові загрозливі настрої, і хоча найближчим часом вирішувати нічого не збиралися, сама згадка про такі зміни вже шокувала.
— Ти знаєш, — сказала Кокі, коли приїхала до мене потягом наприкінці травня, — що «Таймс» не припиняє писати про жадібність поселенців і про те, як ми загидили колонію та спустошили землі. І щоразу їм неодмінно потрібно прикріпити до статті мапу Кенії. Адже інакше лондонці не знатимуть, що вона справді існує.
Кокі сердито згорнула газету.
— Це не має значення, — я слухала в якомусь заціпенінні. — Ніхто не може розпоряджатися Африкою або навіть її захищати. Вона нікому не належить.
— Ти хочеш сказати, за винятком африканців.
— Гадаю, що їм вона належить більше, ніж будь-кому іншому. Ми всі божевільні, якщо думаємо, що можемо володіти хоча б якоюсь її часткою.
— Ти збираєшся повернутися додому? Думаєш про це?
— Як я можу?
Я глянула на луку, над якою повільно й красиво летіла тетерка, мовби пливла над поверхнею землі. Здавалося, в неї не рухався жоден м’яз.
— ... Хіба що на крилах, — закінчила я.
Кам’яна стіна, що прорізувала зелене поле й сягала чоловікові до колін, мала бути чарівною, але залишалася занедбаною в цій англійській глушині, уже вкрилася мохом та подекуди почала розвалюватись. Я підвелася й повільно пішла туди, здіймаючи за ногою купки опалого листя, підбираючи сухі листочки й розтираючи їх на порох у долонях. Тієї ночі в «Кікопеї» Деніс був зі мною лагідним і абсолютно реальним. Він дивився мені у вічі, і я відчувала, що він бачив мене справжню. Я також його розуміла — він із тих, хто ніколи нікому не належатиме. Але зараз це мені не допомагало. Моє серце шалено рвалося з грудей, і я не мала жодної надії на зцілення — ніщо, крім повернення додому, не могло мене вилікувати. Я мусила знайти спосіб.
За деякий час мене на луці наздогнала Кокі, тихенько примостилася на краєчок стіни.
— Звідки ви взяли гроші? — запитала я. — На лікаря.
— Чому це тебе цікавить?
— Не знаю. Скажіть мені.
— Від Френка Ґресволда.
— Френка?
Він був давнім другом із колонії — власник коней, якого добре знав мій батько, коли я була дівчинкою. Ми з Кокі бачили його місяць тому на вечірці в Лондоні серед цілого натовпу заможних містян. Здалося, я зовсім його не цікавила, він лише спитав, як справи в Клатта, а я про це не мала жодного уявлення.