— Френк має добре серце.
— Грубий гаманець, ви хочете сказати.
— Чесно, Берил, чоловік може мати й те, й інше. Коли я дуже обережно розповіла йому про твої нестатки, він наполіг на тому, щоб допомогти.
— То ось що ви мали на увазі, коли говорили про доброчинця. На що він чекатиме натомість?
— Не думаю, що в нього є певні приховані мотиви. Ймовірно, він просто хоче з’являтися з тобою на різних заходах, коли ти цього забажаєш. У цьому немає нічого жахливого.
Для неї це було дійсно так, але я ненавиділа навіть саму думку про те, що буду зобов’язана якомусь доброчинцеві, незалежно від того, чого він зажадає навзамін. Мені б нічого не було потрібно, якби могла впоратися сама. Але я й не бачила іншого шляху, принаймні поки що.
— Отже, повертаймося в Лондон, — сказала я, — мушу цим зайнятися.
— Не сприйми Френка неправильно, люба. Я впевнена: ти можеш робити з ним що завгодно або не робити нічого.
— У будь-якому разі це не має жодного значення, — відповіла я, — мені нема чого втрачати.
Частина третя
35
орт Момбаса, приголомшливо заплутаний, кишів вантажними суднами й рибальськими човнами, чиї пласкі палуби були заставлені відрами з вуграми або обвішані скрученим акулячим м’ясом. Вигнутий дугою приморський бульвар вібрував від спеки, візків і волячих гуртів. Схилами невисоких пагорбів збігали рожеві та жовті бунгало, чиї блідо-зелені бляшані дахи різко виділялися на тлі грубих, майже багряних баобабів. Запахи риби, куряви та гною, що висіли в повітрі, вдарили мене хвилею любові, коли я перехилилася через поруччя, тішачись тим, як дедалі ближчають мої рідні краї, щомиті стають ширшими, чіткішими і дикішими. На шиї в мене висіла груба блискуча нитка перлів. Я була в білій, гарно пошитій шовковій сукні. Біля моєї руки на поруччі лежала рука Френка. Я мала тут бути. І я стала його дівчиною.
— Гадаєш, нам потрібно залишитися тут на кілька днів? — запитав Френк. — Чи проїдемо вздовж узбережжя?
Він стояв до мене боком, його великий живіт торкався до фарбованого в біле поруччя. Носій приніс нам по келиху вина. Френк зробив ковток, повернувся до мене, і я побачила його зморшкуватий шрам під правим оком, під темною пов’язкою, що його закривала. Він втратив око кілька років тому під час полювання й вважав, що це надає йому мужнього вигляду, але насправді дуже помилявся. Принаймні для мене він мужнім не був.
— Я готова повернутися додому, — сказала йому.
— Сподіваюся, вся метушня вже вщухла. Минуло шість місяців. — У колонії це ціле життя, — сказала я, сподіваючись, що це правда.
На одному з рожевих пальців Френка була золота каблучка — груба, квадратна, з водянисто-блакитним берилом. Він придбав її в Лондоні й із хвилюванням показував мені.
— Чистий берил має бути безбарвним, — сказав він тоді, — але цей — найчарівніший.
— Він схожий на африканське небо.
— Як і ти, — сказав він.
Але якщо слова Френка й здавалися романтичними, вони зворушували мене вдвічі менше за відданість, яку він мені виказував. Це мало найбільше значення. А ще — він вірив у мене. Я понад усе хотіла повернутися до Кенії та працювати — й він цього бажав для мене. Звідтоді, як Кокі допомогла нам зійтися, Френк ще нічого не зробив, але наполягав, що він може влаштувати для мене стайню, повну коней. Я б змогла тренувати для себе й нікому не бути зобов’язаною, як він обіцяв. Досі Френк завжди дотримував свого слова. До смерку ми сядемо в потяг, що повезе нас до Найробі. Далі автомобілем поїдемо до «Найтсвіка» — на тваринницьку ферму Френка, що біля підніжжя укосу Мау. Там я могла б знову почати працювати й тренувати коней.
— Ти щаслива? — допитувався Френк, поки корабель обережно заходив у гавань.
Це був справжній левіафан серед сміття, що плавало навколо, у вирі пістрявих кольорів, у галасі — серед какофонії та хаосу Момбаса: вигнутих пальм і червоного піску під високим блідо-блакитним небом. Портові вантажники кидали до причалу довгі вузлуваті мотузки, кожну завтовшки як чоловіча нога.
— Щаслива. Знаєш, навіть запахи допомагають мені повернути себе справжню. І кольори також. Якби ж іще ні з ким не бачитись, тоді було б зовсім добре.
— Можемо відразу поїхати до «Найтсвіка».
— Це боягузтво. Просто будь поряд зі мною, гаразд?
— Звичайно, — він стиснув мою руку.