Два дні по тому ми з ревінням мчали Френковим «Фордом». Місто мало такий самий вигляд, як і тоді, коли я його полишала: доріжки з червоного пилу, обабіч яких вишикувалися крамниці та кафе під бляшаними дахами; вози, навантажені крамом; блідо-зелені евкаліпти на тонких стовбурах, з яких облазила кора, — їхнє листя тремтіло від легкого вітерцю.
Від низьких рожевих воріт клубу «Матайґа» під’їзна дорога петляла вздовж доглянутого газону. Ми під’їхали, й швейцар у білих рукавичках відчинив мені дверцята. Моя нога в гарній туфельці граційно ступнула на сходинку. Ці сукня, панчохи та капелюшок були гарнішими за все, що я будь-коли надягала до клубу, і поки ми йшли напівтемним фойє, я ловила на собі зацікавлені погляди. Френк із виглядом власника тримав мене за лікоть і скерував до бару, мовби я сама не була там сотню разів. А може, й не була. Звідтоді, як я поїхала в Лондон, на мені змінилася щонайменше одна нова шкіра.
— Давай-но подивимося, хто тут, — сказав Френк.
Він мав на увазі своїх друзів. Я мало що про них знала, за винятком пліток, а їх було багато. Це були «щасливчики долини» — багатії, які розмістилися на великих ділянках землі біля Ґілґіла та Ньєрі, де могли розважатися або грати у фермерів, не дбаючи про дотримання правил і норм поведінки, яким підпорядковуються інші. Вони встановлювали власні правила або взагалі їх не мали — таке трапляється, коли в людей забагато грошей і часу, — а розважалися тим, що позичали одне одному своїх чоловіків і дружин, а також кілограмами курили опій. Час від часу хтось із них з’являвся в Найробі, напівголий і безтямний.
Френк не зовсім належав до цього кола, адже був недостатньо витонченим — якщо це правильне слово. Він розмовляв як матрос і накульгував. Мені здавалося, що найбільші багатії тримали його поряд, бо він знав, де роздобути найкращий кокаїн. Він завжди носив трохи із собою в коричневій оксамитовій торбинці. Я бачила, як він раз чи двічі діставав її в Лондоні, але ніколи не брав нічого з неї. Наркотики не цікавили мене взагалі. Навіть сама думка, що я не зможу діяти розумно, змушувала почуватися надто вразливою. Френк поважав мою думку й не намагався її змінити або зробити так, щоб я почувалася пуританкою, — принаймні в Лондоні. Мене цікавило, чи не зміниться тепер його ставлення до мене.
Був полудень. Через спеку гладенькі дерев’яні жалюзі опустили, й усередині було напівтемно та трішки вогко, мов у печері. Френк, мов розвідник, оглянув кімнату, але не побачив нікого знайомого. Ми все ж таки мовчки випили, кожен заглиблений у власні думки, а потім він знову зібрався до міста у своїх справах, а я сіла в кутку обідньої зали та замовила їжу й каву. Я відпустила його, адже ніхто навіть не намагався підійти або впізнати мене в цьому новому одязі. З’явилося відчуття, що я справді стала кимось іншим, але воно тривало недовго — поки до зали не ввійшла Карен у широкому білому капелюсі й кольоровому шарфі. Вона кинула на мене погляд і вже була проминула, та раптом рвучко зупинилася:
— Берил? Це ти. Ти повернулася.
Я поклала серветку й підвелася, щоб її поцілувати:
— Ви думали, цього не станеться?
— Ні, ні.
Вона кліпала, мов екзотична кішка.
— Я лише запитую в себе: як це сталось? Коли ти поїхала, все здавалося таким безнадійним.
— Так і було.
Я прочистила горло й змусила себе зустрітися з нею поглядом.
— Сподіваюся, що більше ніколи не дійду до такого стану. Як Ді?
— Цілком одужав і завзятий, як ніколи. Ти його знаєш.
— Так... сподіваюся, що й досі знаю. Шість місяців — достатньо, щоб усе вляглося, але час міг створити між нами прірву. Я сумую за ним.
— Я впевнена, що він також сумує.
Її погляд упав на мої перли, а потім на гарні нові туфлі. Я бачила, що в неї багато запитань про мої зміни, але сумнівалася, що вона питатиме.
— Вип’єте зі мною?
— Гаразд.
Вона сіла й скинула капелюха, пригладила коротко підстрижене волосся — зачіску в новому «вільному» стилі. Я бачила такі зачіски скрізь у Лондоні, але ніколи не подумала б, що Карен настільки залежна від моди.
— Хіба це не жах? — розсміялася вона. — Сама не розумію, навіщо це зробила.
Потім вираз її обличчя змінився, й вона сказала:
— Як справи з твоїм розлученням? Ти нарешті вільна?
— Ще ні.
Кокі умовила мене написати Джоку з Доркінґа, наполягаючи на розлученні, але я досі не отримала відповіді.
— Джока притягали до суду?
— Не за це.
Вона посерйознішала, та чомусь завагалася.
— За що ж тоді?