— Нещодавно трапився ще один випадок. Свідків не було, отже, важко сказати, що дійсно сталося, але очевидно, що Джок врізався в інше авто в Накуру. А потім напав на пару, яка в ньому сиділа, нібито вони в усьому винні, а не він. Обидва автомобілі загорілися.
— Господи Боже, ніхто не постраждав?
— На щастя, ні. Вони вимагали відшкодування збитків, але нічого не було вирішено.
— Поза сумнівом, він був п’яний.
— Можна лише припускати.
Вона смикала кінець свого шарфа й здавалася збентеженою. Кілька хвилин ми просиділи в напруженій тиші. Нарешті вона сказала:
— У тебе справді чудовий вигляд, Берил. Якщо я коли-небудь тебе малюватиму, ти повинна бути в білому. Це дійсно твій колір.
Я тримала в руці прохолодний гладенький келих із коктейлем. Цятки спіненого джину та яєчного білка чіплялися за шматочки льоду.
Я втікала від скандалу, але він, зачаєний, чекав на мене тут. Було також багато інших невирішених питань — павутиння з тяжкої невисловленої неправди, з якої неможливо виплутатися. І все ж таки я була рада знову бачити Карен. Мені бракувало її товариства.
— Усе пройшло добре? — запитав Френк, коли повернувся. Ми з Карен до того часу вже попрощалися.
— Гадаю, що так. Але місто змушує мене почуватися насторожено. Ще трохи — й чутки про нас почнуть розповзатися околицями.
— У Лондоні також до біса чуток. Люди люблять побалакати. Їм важко себе стримувати.
— Що ж, я стомилася від цього.
Мого джину вже давно не було. Я помішувала в склянці осад.
— «Здається, я міг би жити серед тварин», — тихо сказала я.
— Що?
— Нічого... це вірш, який я колись чула.
Він знизав плечима, і я рішуче взялася за край столу.
— Я готова. Вези мене додому.
36
ренка не дуже цікавило сільське господарство, і на час збору врожаю він наймав робітників, отже, мав час на полювання та відвідування друзів. Його мисливська хатина розташовувалася за шістнадцять кілометрів від головного будинку в «Найтсвіку» — в долині Кедонґ. Більшість ночей він проводив там зі своїм провідником Боґо, та кожні кілька днів повертався навідати мене.
Ми обідали чи вечеряли, а потім він вів мене до спальні. Спочатку дивився на мене голу, далі клав на ліжко. Йому подобалося відчувати, як мені перехоплює подих, бачити рух моїх стегон і те, як я стискаю руками простирадло. Здавалося, він більше любив задовольняти мене, ніж отримувати насолоду, і, гадаю, цим переконував себе, нібито дбає про мене. Власне, так воно й було: він про мене піклувався, але дуже по-своєму.
Френк ніколи не брав мене силоміць, і все-таки не можу сказати, щоб він мене колись вабив. У нього була незграбна хода — перевальцем, ніби в дресированого ведмедя, він мав короткі квадратні руки й ноги та круглий живіт, тугий, мов барабан. Його розповіді за вечерею були брутальними, але він ніколи не забував запитати мене, як я почуваюся, що робила та про що думала. Він розповідав історії зі свого полювання чи виїздів, але ніколи не просив поїхати з ним, і мені це подобалося. Зустрічі з ним час від часу мене більш ніж влаштовували. Коли ми кохалися, я вбачала в цьому своєрідну угоду про фізичну близькість. Ми чимось обмінювалися одне з одним, навіть якщо це не було кохання. Я заплющувала очі або дивилася на кучеряве сиве волосся в нього на грудях та намагалася не думати, що він одного віку з моїм батьком. Він був добрим, дбав про мене. Я сподівалася, що він ніколи в мені не зневіриться.
У письмовому столі в кімнаті Френка лежала купа готівки, яка призначалася на придбання коней або на будь-що, чого мені забажається. Я часто висовувала шухляду й дивилася на гірку купюр, відчуваючи себе дивно відстороненою від світу торгівлі, де все оберталося завдяки шилінгам. Я жила без грошей так довго, що, мабуть, мала б скористатися такою нагодою, але я цього не робила. Я була вдячна Френкові, вірила, що він бажає мені добра, й усім серцем прагнула знову повернутися до тренування коней. Але досі не була готова купувати все для стайні. Мені щось заважало, тож я самотою їздила на Пегасі або гуляла околицею в шовковій кольоровій піжамі, яку придбав мені Френк у Найробі. Його подруга Ідіна Гай носила її скрізь, навіть у місті, й він подумав, що я повинна мати такий само чарівний і безтурботний вигляд.
Коли ми збиралися відвідати Ідіну в «Слейнсі» — її маєтку поблизу Ґілґіла, — він благав мене вдягнути піжаму, присягаючись, що так я почуватимусь як удома, але я все-таки надягла білу шовкову сукню — ту саму, про яку Карен казала, що це мій колір, панчохи, підбори й перли, які ми придбали у Белґравії невдовзі по тому, як Френк з’явився в моєму житті. Гадаю, мені хотілося, щоб Ідіна та її друзі вважали мене респектабельною, хоча сама не знаю, чому це мене хвилювало.