Він підморгнув та вийшов. Я кинула на Френка роздратований погляд.
Він знизав плечима та почав застібати кістяні ґудзики на своїй піжамі. Я бачила, що він п’яний: про це свідчили важкі рухи. Мене опанували мовби вже забуті відчуття, неначе мені з’явився привид. Френк зовсім не був схожий на Джока, але мені все одно не хотілося бачити його в такому самому стані.
— Ти ж не можеш на нього ображатися, — сказав Френк.
— Не можу? Тоді, може, образитися на тебе?
— Якась ти дратівлива.
Він підійшов і потягнувся до мене.
— Будь ласка, Френку.
Я відсторонилася.
— Це лише одна вечеря. Ми поїдемо завтра, якщо хочеш.
— Тут ніхто не працює. Не можу собі навіть уявити, на що вони витрачають вільний час.
— Гадаю, якщо в тебе достатньо грошей, можна розважатися вічно.
— Робота потрібна не лише для того, щоб сплачувати рахунки, — мене здивувало власне завзяття. — Вона сприяє розвитку.
— Тобі справді треба випити, — сказав він, повертаючись до дзеркала.
Кімната Ідіни була втричі більша за нашу, з розлогим ліжком, застеленим шовковистим хутром. Над ним висіло дзеркало в позолоченій рамі. Я ніколи такого не бачила.
— Я тут, — проспівала Ідіна з ванної.
Я знайшла її у величезній темно-зеленій оніксовій ванні. Її до підборіддя вкривала піна, запашна вода парувала.
— Тобі личить, — кивнула вона на піжаму. — Подобається?
— Вона чудова, дякую.
Я відповіла надто холодно й зрозуміла це з того, як вона глянула на мене та потягнулася до гладенького чорного мундштука, мокрими пальцями запалила сірника.
— Ти не ображаєшся за те, що я сказала тоді про Френка?
— Усе гаразд. Я просто втомилася.
Вона приклала до губів мундштук і випустила хмарку диму, не зводячи з мене погляду.
— Я не хотіла б бути білявкою, — сказала вона, — але тобі дуже личить цей колір.
— У мене кінська грива, — я підняла й відпустила пасмо. — Хоч би що я робила, ніколи не лежить як слід.
— І все-таки має ефектний вигляд.
Вона знову затягнулася сигаретою, рукою розігнала дим.
— І очі в тебе гарні — схожі на скалки блакитного скла.
— Тепер мені теж потрібно описати ваші риси?
— Я кажу тобі компліменти, люба. Здається, тобі подобається, коли це роблять чоловіки.
— Не дуже, якщо це не той чоловік, який подобається мені.
— Продовжуй, — сказала вона, сміючись. — Я страх як зголодніла без нескромності.
— Може, вам слід частіше вибиратися до міста.
Вона знову розсміялася, ніби я поводилась не як справжня сучка, а потім спитала:
— У кого ти закохана?
— Ні в кого.
— Справді? Думаю, це міг би бути Деніс Фінч Гаттон.
Вона вигнула брову, очікуючи моєї реакції. Я б померла, але не потішила її цим.
— Ти не вважаєш, що Карен до нього занадто вимоглива? Бідолашна Танні... як вона зітхає, коли він їде.
— Не думала, що ви з нею знайомі, — сказала я, відчуваючи, що повинна захистити Карен.
— Звичайно, знайомі. Я її обожнюю. Просто не думаю, що вона з тих, хто може утримати Деніса. В ній нема й краплі шаленства.
— Ніхто не захоплюється самим лишень шаленством.
Мені чомусь було важко слухати, як Ідіна принижує Карен. Вона бувала різною, але не такою.
— Вони вдвох можуть багато про що поговорити.
— Ти так вважаєш? Якщо запитаєш у мене, то я думаю, що він занадто добре поводиться як на нежонатого. Навіщо зупинятися на одній, якщо можеш мати десятки?
— Імовірно, він і може мати десятки, — я дуже довго не говорила про Деніса, тим паче з незнайомцями. — Але Карен може робити те саме, чи не так?
— Чому ні? Жінки також можуть мати багато коханців. Десятки в обмін на десятки, допоки вони поводяться розумно та не кукурікають про це на кожному розі.
— Але таке ніколи не спрацьовує. Один завжди дізнається.
— Тоді, ти не вмієш цього робити, — заявила Ідіна.
Вона з плюскотінням підвелася. Вода стікала лискучими цівками з гладенької біло-рожевої шкіри. Досконале тіло нагадувало витвір мистецтва або ретельно приготовану страву на тарелі. Вона навіть не потягнулася по рушник, а просто стояла й дозволяла на себе дивитися, знаючи, що мені буде незручно відвернутись.
Я почервоніла: мене ображав її вигляд, її слова та її спосіб життя. Якщо вона й була взірцем витонченості й практицизму, то мене це не цікавило.
— Може, мені не потрібно цього вміти, — сказала я.
Її очі повужчали, але вже без будь-якого натяку на усмішку.