Я попетляла схилом донизу, поки дісталася до стежки, що вела в село кіпів, і прив’язала Пегаса до тернової огорожі бома Коли зайшла за огорожу, першою мене помітила молода жінка на ім’я Джеббта. Я не бачила її багато років, звідтоді, коли ми обидві були дівчатками, але більше за все мене здивувала дитина, яка обіймала її кругле, мов гарбуз, стегно.
— Ласкаво просимо, мемсагіб. Заходьте.
Я підійшла до неї та простягнула руку, щоб доторкнутися до шовковистої кіски дитини, а потім до лискучого плеча Джеббти. Вона стала справжньою жінкою, з усією жіночою ношею. Таким було життя в селі кіпів. Тут нічого не змінилося.
— Це твоя єдина дитина, Джеббта?
— Це наймолодша. А ваші діти, мемсагіб?
— У мене їх немає.
— Ви одружені?
— Ні. Більше ні.
Вона похитала головою, неначе хотіла сказати, що розуміє, але це була лише ввічливість. На подвір’ї було розведено вогнище, жовті язики полум’я лизали боки чорного горщика, запах вареного зерна з нього збудив у мені голод, якого я вже давно не відчувала.
— Я приїхала побачитися з арапом Рутою. Він десь поруч?
— Ні, мемсагіб. Він на полюванні з іншими.
— Так, звісно. Скажи йому, що я приїздила та питала про нього, добре?
— Добре. Йому буде дуже шкода, що він не зміг зустрітися з таким другом.
Моло стояв на плато верхньої частини ескарпу Мау — за тридцять кілометрів на північний захід від Нджоро та на три тисячі метрів ближче до зірок. Цим і відрізнялася ця місцина від моєї домівки — більшою висотою. Крижані потоки пробивалися крізь густі зарості папороті; пухнасті вівці паслися на пологих, вкритих туманами пагорбах. Я проїздила ферми, здебільшого засаджені персидськими ромашками; метри і метри білих хризантем, які добре росли в гірській місцевості — їхні голівки, висушені та подрібнені на порошок, використовували як інсектицид. Нині ж вони просто вражали красою — круглі, вкриті квітами кущі нагадували снігові замети. У горах бував і справжній сніг, тож я замислилася, чи готова до цього.
Невеличке село виявилося купкою пошарпаних дерев’яних будинків і крамничок (вкритих де бляхою, а де й соломою), добре втоптані вулиці здавалися холодними. Ця місцина мала більш суворий вигляд порівняно з Нджоро, Накуру чи Ґілґіл, і я відразу побачила, що полюбити її буде складніше. Зупинилася біля першого-ліпшого кафе, поряд із яким прив’язала Пегаса, та ввійшла, щоб розпитати про «Вестерленд». Тут і отримала відповідь на всі свої запитання, навіть більше: сусідній маєток «Інґлвуд Фарм» належав містерові та місіс Карсдейл-Лак — незграбній парі, з якою я познайомилася рік тому на мисливській вечірці Карен. За ті кілька днів, які ми провели разом, я не робила жодних спроб розвинути наші стосунки, але тепер, дорогою до «Вестерленду», мені спало на думку, що варто скористатися цією нагодою. Заздалегідь обдумала, що маю сказати; мій задум припускав трохи брехні, але, напевне, багато про що їм міг розповісти мій вигляд, та й сама поява в цих місцях. Я була в собі впевнена: знала свою роботу й могла це довести, потребувала лише трохи часу й довіри.
Кузен Кокі, Джеррі, виявився приємним та врівноваженим хлопцем. Кокі вже наспівала мені дифірамбів у довгому листі, й він погодився спробувати довірити новоприбулій дворічного гнідого на кличку Барон, яким володів разом зі своїм тіньовим партнером Томом Кемпбеллом Блеком. Барон досі не дуже впевнено почувався на іподромі, але мав іскру в очах та вольовий характер. Я знала, що зможу з ним упоратися так само, як і з однорічним жеребцем Вреком, чиїм плідником був Кемсіскан — колишня зірка племінного реєстру мого батька. Врек належав Карсдейл-Лакам, які також зважилися ризикнути й довіритися мені. Ще вони дали мені спритну кобилку Мелтон Пай, хатину на своїй землі та одного зі своїх служників, який міг би виконувати обов’язки конюха.