— Якщо у Врекові тече кров Кемсіскана, він обов’язково стане переможцем, — пообіцяла я, коли вони прийшли подивитися на наші тренування.
Джордж Карсдейл-Лак палив пряні сигари, й у оборі навколо витали пахощі гвоздики, що нагадувало про різдвяні вечори. Його дружина Віола весь час пітніла навіть у прохолодному Моло, постійно мала при собі безліч паперових віял, та все одно її комірці завжди були вологими. Вона стояла обіч доріжки, поки я з Вреком робила пробіг на два кілометри на середній швидкості, а по тому, як я зупинилася та поставила його перед ними, промовила:
— Ця справа жінці не дуже пасує. Ти не боїшся огрубіти?
— Ні. Ніколи навіть не думала про це.
Вона мала майже ті самі звички, що й Емма Орчардсон. Якщо їй дозволити, думала я, вона б могла піти далі та запропонувати мені носити капелюшки й рукавички, але моя недостатня жіночність не матиме жодного значення, якщо Врек стане переможцем і принесе добрі гроші. Я мала всього кілька місяців, щоб до липня підготувати його й випустити на перегони «Продюс Стейкс», які мали відбутися в Найробі. Я звеліла собі до того часу працювати не покладаючи рук і ні на що не відволікатися.
Поринути з головою в тренування у Моло було легко. Я вставала до світанку, цілий день працювала, а потім, знесилена, падала в ліжко. Лише іноді, пізно вночі, дозволяла собі думки про клуб «Матайґа» й про те, що там зараз відбувається: як жартує Берклі, що він п’є, у що вдягнені жінки на танцях або за чаєм та чи згадує хтось моє ім’я бодай мимохідь. Якщо ніч тягнулася довго, а сон не приходив, я втрачала пильність і починала думати про Деніса. Можливо, зараз він схилився над круглим кам’яним столиком в одному з низьких шкіряних крісел Карен, читає Волта Вітмена чи слухає нову платівку на грамофоні. А може, попиває добрий віскі у своєму казковому будинку в «Матайзі»; він міг також поїхати в Конґо чи в землі масаї по бивні, антилоп куду або лева і, можливо, зараз дивиться на ті самі зірки, які бачу зі свого вікна я.
Наскільки близькими можуть бути для нас люди, коли вони так далеко — по той бік мапи, наскільки незабутніми!
38
дного ранку ми з Пегасом вирушили з «Вестерленду» по харчі. Я горбилася в сідлі. Хоча на мені було пальто з оленячої шкіри, пальці скорчилися від холоду. На дорозі я помітила авто з піднятим капотом, у якому відбивалося холодне світло. Над двигуном схилявся чоловік у комбінезоні й мокасинах, дуже схожих на мої.
У Моло рідко можна було зустріти автомобілі, оскільки ця місцевість відставала від Найробі так само, як Найробі відставало від Лондона. Сюди було нелегко дістатися, крутий укіс перетинав шлях. Не найкраще місце для виходу авта з ладу. Я мусила хоча б запропонувати допомогу, хоча й не була впевнена, що здатна щось із цим вдіяти.
— Вам потрібна допомога? — гукнула я з сідла.
— З якого дива?
Він вистромив голову з-під капота, витираючи чорні від мастила руки об засмальцьовану шмату. Виявився молодиком із цілою копицею дуже темного волосся. Від його тонких губів відділилася хмарка пари й осіла на темні підстрижені вуса.
— Здається, ви втрапили в халепу.
— Я так просто не здамся.
— Ви, певно, знаєтеся на двигунах.
— Не так щоб дуже, але я вчуся. Цей двигун просто перевіряє серйозність моїх намірів.
— Не думаю, що мені вистачило б терпіння на все це.
— А вам ніколи не здається, що й він вас випробовує?
Чоловік вказав на Пегаса.
Я розсміялася, спустилася із сідла, взяла коня за віжки.
— Ми випробовуємо одне одного, — погодилась я. — Але це більш природно. Люди й коні жили поряд багато століть. Іноді я думаю, що колись усі автомобілі зламаються і їх покинуть, ми бачитимемо їхні кістяки на узбіччях доріг.
— Ви чудово змалювали картину, але передбачаю, що все буде якраз навпаки. Час авто попереду. Нині лише початок. Люди хочуть рухатися швидше й почуватися вільніше.
— Швидкості Пегаса для мене досить, красно дякую.
Він усміхнувся.
— Пегаса? Впевнений, що він дуже швидкий, але якщо ви колись сядете в аероплан — заберете свої слова назад і, можливо, віддасте йому своє серце.
Я згадала Деніса, Джейсі та Майю і їхню жваву розмову про польоти. Зараз у небі над нами не було нічого, навіть хмар.
— А на що це схоже?
— Це як звільнення від давніх пут. Там немає жодних перешкод — нічого, здатного зупинити вічний рух. Уся Африка відкривається мов на долоні. Нічого не тягне тебе назад, ніщо не може затримати.