— У тебе чудовий вигляд, Берил, — сказав він, коли я підійшла, ледь тримаючись на ногах. — Як твої справи?
Тепер забагато подій та складних рішень стояло між нами... І втрат: щоб описати їх, мені не вистачило б слів.
— Ідуть потроху, — насилу вичавила я. — А як ви?
— По-різному.
Він кліпав своїми горіховими очима, а я дивилась на нього, й моє серце трепетало та здригалось, як і щоразу, коли він був поряд. Можливо, так буде завжди.
— Я чув, ти була в Лондоні?
— Так.
Я потягнулася до спинки стільця, щоб встояти на ногах.
— Мене також тут не було, я їздив на похорон матері.
— Співчуваю, Денісе.
— Напевно, її час настав. Принаймні так кажуть.
— Ти зараз працюєш?
— Так. Узяв свого першого професійного клієнта кілька місяців тому. Досить непоганий хлопець... до речі, американець. Він навчився володіти мачете й сам носить свої речі.
— Ось бачиш! Я знала, що ти навчиш усіх цих розпещених Тедді Рузвельтів.
— Не певен. У Блікса нещодавно був один: хотів узяти із собою рояль.
— Блікс... Я скучила за ним.
Слова зависли в повітрі, мов розтягнуті нитки.
— Як справи у Карен?
— Вона поїхала в Данію провідати матір, але, судячи зі звісток, із нею все гаразд.
— А...
Я замовкла, вдивляючись у його обличчя. Воно засмагло, але це не був колір здоров’я: десь під ним ховалася втома чи просто неспокій.
— А як Берклі?
— Побоююсь, йому стало гірше. Він місяць не вставав із ліжка в «Соясамбу» — серце ледь не зупинилося. Лікар заборонив йому вставати, але він не слухає.
— Це схоже на Берклі. А де він зараз?
— У себе вдома. Не знаю, скільки часу йому залишилося.
— Берклі не може померти. Я не дозволю.
— Тоді маєш сказати йому це найближчим часом.
Ми кілька хвилин мовчали, поки я намагалася стримати власні емоції. Берклі повинен був якось одужати.
А Деніс? Чи зможемо ми знову бути друзями після того, що трапилося?
— Приїжджай якось до «Мбоґані», — сказав він, коли я зібралася йти. — Вип’ємо вдвох.
— Ти ж казав, Карен поїхала.
— Так і є. Але тобі завжди раді.
— О... — то було все, що я змогла вимовити.
Я підвелася й на мить припала губами до його гарно виголеної щоки.
— На добраніч, Денісе.
Наступного дня я поїхала в «Соліо» й прибула туди десь перед вечерею — в час для коктейлів. Знаючи Берклі, була майже впевнена, що побачу його надворі з пляшкою шампанського в кожній руці, а знайшла в ліжку. Мені стало зле, коли побачила його — кволого, блідого, слабкого, мов дитина.
— Берил, ти мій янгол, — сказав він, коли я вручила йому товсту сигару, яку привезла з Накуру. — Прикуриш її для мене, добре? Не впевнений, що мені вистачить дихання.
— Не знала, що все так погано. Приїхала б раніше.
— Ти про що? — він удав подив.
Голос у нього був зовсім кволий, та й сам — настільки блідий, що навіть його чудові зуби здавалися сірими.
— Ти знала, що моя ферма ніколи не приносила стільки прибутку, як зараз? Дуже вчасно.
Він спробував сісти, а я нахилилася, щоб допомогти й підбити йому подушки, а його сомалійські слуги сердито на мене витріщилися.
— Вони вважають, що тобі не треба до мене торкатися, — прошепотів він. — Гарні жінки не часто відвідують хворих.
— Не вірю жодному твоєму слову. Ти — принц, Берклі. Найкращий із усіх принців.
— А як же мої вади?
Він дивився на сигару, яку я вклала йому в руку, — на прозорі кілечка сріблястого диму, що підіймалися й танули вгорі.
— І все-таки, я піду як великий поет, адже так? Сповнений вогню в глибині.
— Не йди, взагалі, боягузе. Будь ласка, не йди.
Він заплющив очі.
— Гаразд. Не сьогодні.
Я знайшла для нас келихи, а він показав, де взяти найкраще вино — на дальній полиці шафи біля його ліжка.