— Це фалернське, ціла пляшка.
Він підніс її до світла.
— Одне з небагатьох вин, яке зберігає пам’ять про стародавніх римлян. Дехто вважає, що це найкраще вино у світі.
— Отже, ти не хочеш витрачати його на мене.
— Бідолашна красунечка Берил. Ти впевнена, що не можеш вийти за мене заміж? Ти б отримала чималий статок по моїй смерті й спровокувала б багато скандалів, що цілком природно для молодої вдови.
— Бідолашний красунчик Берклі. Ти завжди так гарно говориш, але скажи, кому насправді належить твоє серце?
— А, це...
Він кашлянув у манжет своєї сорочки.
— Це страшна таємниця.
У його очах під темними китицями вій мерехтіло м’яке світло, неначе він уже знав, що на нього чекає поза цим світом.
— Візьми книжку та почитай щось для мене, добре? Мені бракує віршів.
— У мене є дещо, — тихо сказала я і почала читати вголос рядки Вітмена з «Пісні про себе», ті самі, що так довго були зі мною. Не знала, чи зможу продовжити, якщо дивитимуся на нього, зосередила погляд на його тонких блідих руках поверх білосніжної ковдри, на блідо-блакитних півмісяцях біля нігтів, на маленьких шрамах і ледь випнутих венах.
Коли скінчила, ми трохи помовчали. Він погойдував вино в келиху.
— Це найпрекрасніший відтінок бурштину, чи не так? Схоже на левів у траві.
— Авжеж.
— А зараз прочитай цього вірша знову, але повільніше. Не хочу нічого пропустити.
Я почала знову й поки читала, його дихання ставало дедалі спокійнішим, повіки поступово м’якшали, поки очі не заплющилися. Губи склалися в ледь помітну усмішку, злиплі довгі вії нагадували тендітні паростки папороті на щоках. Чи зможу я колись із ним попрощатися? Ні, не зможу й не буду. Але перш ніж поїхати, я поцілувала його, відчуваючи присмак фалернського вина.
40
астав час затяжних дощів; кожні кілька днів випадали жахливі зливи, але в день похорону Берклі було напрочуд ясно. Він хотів, щоб його поховали вдома — на березі його річки, що несла, як він завжди запевняв, кришталево чисту воду просто з льодовиків гори Кенії. Річкова вода дзюрчала чорними уламками базальту й ніздрюватими шарами торфу, струмені нагадували вигини жіночого тіла. Саме тут Берклі поклали в землю під гучне тріскотіння шпаків та мухоловок.
Десятки його друзів були тут. Блікс прийшов просто з Сомаліленду, досі вкритий сантиметровим шаром блідо-жовтого пилу. Ді похмуро дивився з-під коркового шолома, але щойно пролунали останні слова й над труною Берклі насипали пагорбок, він підійшов до мене, взяв за руку й довго тримав її.
— Я почувався справжнім лайном, коли змусив тебе поїхати, — сказав він.
— Ви не мали вибору, — відповіла я. — Розумію.
Він хрипко відкашлявся й похитав головою, довгі пасма майже білого волосся падали йому на комір.
— Якщо тобі колись що-небудь знадобиться, я би хотів, щоб ти прийшла до мене. Ти ще така молода. Інколи я про це забуваю. Коли ми з Флоренс були твого віку, то навіть підтертися самі не могли.
Наші погляди зустрілись, і я відчула, що від моєї образи не лишилося й сліду. Я отримала кілька тяжких, але важливих уроків. — Добре, Ді. Дякую.
З довгої затіненої веранди Берклі почулося сичання грамофона й повільна мелодія. Над конусоподібною трубою схилився Деніс, і ми з Ді пішли до нього.
— Ти ж, здається, ненавидиш Бетховена, — сказав Ді.
Високі вилиці Деніса ледь зарожевіли, мовби на них упав відблиск далекого вогню.
— Його любив Берклі.
Ми довго залишалися в домі: потроху пили, згадуючи вишуканість Берклі та його життя, знов і знов розповідали історії, пов’язані з ним, — доти, доки небо не затягнули важкі сірі хмари й сонце не схилилося до заходу. Коли майже всі розійшлися, Деніс звернувся до мене:
— Поїхали зі мною в Нґонґ.
— У мене тут Пегас.
— Ми повернемося по нього.
— Гаразд, — відповіла я так, ніби це відбувалося постійно, й у мене всередині не кружляв рій почуттів, ніби мене не роздирали хвилювання, задавнений біль, розчарування та пристрасть.
Дорогою ми майже не розмовляли. Низько нависле небо нарешті розверзлося, й почався повільний, нудний екваторіальний дощ. Він стікав шибками та м’яко стукотів у шкіряне накриття автомобіля, мов у барабан. Деніс не брав мене за руку й не казав нічого про свої бажання, і я також мовчала. Між нами було стільки невисловленого, що ми не могли вимовити навіть найпростіших фраз.
Коли наблизилися до ферми Карен, він заздалегідь звернув із головної дороги в бік «Мбаґаті», і я зрозуміла чому. Він не хотів бути зі мною в її будинку — там, де він дивитиметься на її речі. То був їхній простір. Ми мали створити власний, лише наш із ним.