— Хто розуміє жінку та небо?
— Я його кохаю, Руто.
Досі ніколи цього не визнавала, навіть перед собою.
Його тернові очі блиснули навіть крізь стіну густої мряки.
— Хіба не все одно, схвалюю я це чи ні? Ти все одно до нього поїдеш.
— Так, поїду.
Цілий день я спостерігала за дощем та потоками червоного болота. Нарешті, коли обрій і хмари трохи посвітлішали та з’явився блідий натяк на сонячне світло, я осідлала Пегаса й втекла. «Соліо» розташовувався по той бік Абердере, за п’ятдесят п’ять кілометрів прямо на схід. За кращих умов я пожаліла б Пегаса й об’їхала гору з півночі. Але зараз, коли ми так пізно виїхали, я вирішила скоротити шлях і піднятися вузькою звивистою стежкою.
Мене не лякало те, що їду верхи самотою серед ночі. Я їздила в темряві й раніше, навіть і без такої нагальної потреби. Пегас це міг. У горах його завжди рятувало тонке чуття — крок був вивіреним, як у гірського цапа.
Спочатку ми рухалися доволі швидко. Розпогодилося, і я відчувала на своїй шкірі приємний дотик нічного повітря. Вузька стежка повільно петляла догори, й скрізь під нами яскріли розсипи міських вогнів. У своїх тісних ліжках спали торговці, а на тростинових циновках по долівці спокійно й затишно сопли діти. Мені було важко уявити таке тихе життя з Денісом. Жодному з нас не підходила одноманітність чи буденність, усі ці неминучі обмеження домашнього життя. Ми мали лише цю й наступну ночі. Вкрадені поцілунки. Солодке й страшне щастя. Щоб провести з ним хоч на одну годину більше, я була готова на що завгодно.
Здається, ми були вже на півдорозі до «Соліо», коли я відчула запах води. Незабаром почувся й гомін річки, вона була прямо попереду. Ми повільно почали наближатися, лише бліде світло місяця трохи підказувало шлях. Коли підійшли ближче, я побачила бурхливий потік, який закручувався у вир між крутих звивистих берегів. Навіть Пегас не зміг би тут упоратися; крім того, я не знала глибини. Чи можна було переплисти або перейти річку вбрід? У темряві неможливо визначитися. Отже, ми подалися в північному напрямку; я розглядала береги, поки не довелося знову повертати на південь, раз і вдруге...
Нарешті вдалося розгледіти здаля обриси мосту. Коли під’їхала ближче, побачила, що це лише бамбукові перекладини завширшки півтора-два метри, закріплені линвою; такі мости будували місцеві племена для власних потреб. Я не могла перевірити місток на міцність, але знала, що зазвичай такі містки використовували для невеличких ручних візків, часом — для переведення волів на налигачі. Найпевніше, місток мав нас витримати.
Я спустилася з сідла, взяла коня за віжки, й ми почали спуск. Пегас трохи посковзнувся на розсипі гальки та заіржав з переляку. Міст здавався надійним, але мотузки виявилися заслабкими, й від наших рухів розгойдалися. Це колисання викликало в мене нудоту, і я знала, що Пегасові не краще.
Метр за метром ми посувалися мостом. Я чула, як десь за шість метрів під нами реве потік. У місячному світлі, мов жива, мчала піна; темна вода, підсвічена сріблом, здіймалася хвилями. Коли я побачила блідий берег, відчула справжнє полегшення. Мені вже почало здаватися, що ми зайшли надто далеко й дуже ризикуємо, але ось уже й дійшли. Майже стали на тверду землю.
Линви озвалися різким рипучим звуком, і бамбук почав осипатися. Пегас захитався, його ноги провалилися. Падаючи, він застогнав, і на мить мені здалося, що я вже втратила його, але міст здригнувся й кінь утримався. Його ноги пробили отвори в бамбукових кріпленнях. Він занурився по груди, але його міцно тримали перекладини мосту. Під нами страшно клекотіла річка. Можливо, я також була в небезпеці, але могла думати лише про Пегаса й про те, як його занапастила.
Чистокровні зазвичай полохливі, але Пегас завжди мав холодну голову. Він був мужнім і стриманим навіть тоді, коли дивився на мене з темряви своїми великими очима з цілковитою довірою. Він був упевнений, що я можу його врятувати, і я також у це вірила, тож почала обдумувати план дій. Я мала прив’язану до сідла мотузку; якщо добре її закріпити, довжини якраз мало вистачити, щоб витягнути коня.
Міст піді мною хилитався, нагадуючи пружинний матрац, поки я повільно рухалася вперед, відчуваючи сплески адреналіну й свій нерівний подих. Нарешті я досягла протилежного берега та знайшла добре вкорінену акацію, яка похилилася на один бік. Дерево було молоде, але єдине, на яке я цієї миті могла сподіватися. Повернулася до Пегаса: він чекав з героїчним терпінням. Обмотала мотузку навколо його морди й виготовила імпровізований недоуздок. Якщо мотузка зісковзне, все буде марним. Я хотіла закріпити коня так, щоб він протримався до ранку. Без важелів з рейок йому не виплутатись, а робити щось самотужки в темряві було надто небезпечно. Я могла його втратити, тож мала ризикнути.