Єронім гине, знесилений боротьбою двох батьківщин. В одній – народився. Друга – народилася з ним, в його душі, в його крові.
Всі пересвідчені, що смерть дружини жене Єроніма до гробу.
Але сам Єронім – він тільки єдиний це знає! – що п’ють його життя, змагання в ньому і за нього двоє батьківщин.
Але батьківщина – як і душа! – може бути тільки єдина…
Жодна ж з цих двох не хоче уступити.
Вмерти ж, як вмерла пані Магдалена – визнавши свою безсилість, – жодна не може.
І гине Лачерда, як човник, що порвало його розбурхане море й доти з ним гратиметься, доки не розторощить на скалки.
Єронім стискує зуби, щоб не застогнати. А перед спущеними повіками пливуть освіжуючою видиною – після спаленої сонцем жаги Кастілії, – прохолодні ліси рідної Волині, задумливі й темні, сповиті прозорою імлою, що стелиться над зеленими багновиськами-мочарами, повними співучих очеретів, мрій і дивних, принадних казок…
І навіщо, навіщо! – перевезли його до цього Києва! Чому не лишили вмирати на Волині!..
Вглядівши, що його «Нимцьо» з заплющеними очима відпочиває в піні подушок, підбитих руками старого пістуна, Семен навшпиньках вийшов з одрини.
– Казав Опанас, городник, що, може, надвечір набере мисочку перших суниць…
І старі ноги квапляться широкими алеями панського саду, де нема ужиточних дерев і рослин, а лише оздобні.
Опоєні медовим ароматом бджоли гудуть в білі квітів невидимим хором. І не можуть його заглушити пташині голоси.
Краплинами розбризканого соняшного золота горять первоцвіти – «небесні ключики», бо відчиняють весні небесній брами. Ледве чутно мішається запах останніх фіалок до свіжих пахощів молодої трави. І все топить в собі повінь бузкового аромату, що білою, фіаловою, блакитною піною заливає київську весну, як весну Ескоріалу.
Семен прямує вже травниками й пухким мохом до хатини Панасової, з якої уже видно й Дніпро. Під великим срібнокорим ясенем стареча рука погладила обстрижену «під мисочку» біловолосу голівку Панасового внучка. Хлопчик патичком й ручками розгрібав вогку землю під корінням ясеня.
– Здоров був, Самсоне! – всміхається сивими вусами Семен до дитини. – Все ставки робиш?.. А дідусь де?
Хлопчина з біблійним найменням підніс рожеве, карооке обличчя – свіже, як весняна анемона, й замазаною ручкою вказав вбік, де дерева розступились, щоб дати місце блакитним далям та оксамитово-чорним грядкам, гаптованим різною по силі і тону зеленню молодої рістні.
– Редьківку беруть!
І знов вглубився у свою гру – розгрібання землі.
Так вколисала юна весна дідів-однолітків, що забули вони й про час.
Семен з Панасом мали завжди стільки сказати один одному – бо ціле життя пожили вкупі й ніколи надовго не розлучались.
Давно стояла повна коралово-червоних суниць мисочка коло пучечків – як квіти, пов’язаних у китички – редьківок, а діди все не могли наговоритись.
– Чари воно, Семене, так мені показується, чари, не хвороба це у нашого пана. І не інакше як від тієї поганської зброї, що по дідусеві нашого пана лишилася – від неї вони ідуть! Таки ж сам я бачив наговори турецькі на ній золотом написані!
Семен підніс спущені було блакитні ясні очі.
– І як це, справді, не прийшло мені в думку! Таки ж Нимцьо годинами, бувало, – ще й перед хворобою – сидів у «кімнатах пана Карлоса», де всі пам’ятки по ньому зберігаються. Та все дивиться на образ старого вояка з білим клаптиком борідки – наче срібний вогник… Від цього образу, голубе, не від зброї з турецькими наговорами чари ідуть!
Сам-бо Семен бачив: часами щось шепотіли Єронімові уста, дивлячись на образ. Немов відповідали на німі слова портрета. А він – очима намальованими – так просто в душу і дивиться.
– Після того – Нимцьо як непритомний ходить, чужі пісні співає, не наші книжки читає… бувало, й з покійною панею, най в небі панує, чужою мовою говорив…
Вузлуваті пальці Панасової руки лягли на Семенове коліно.
– «Наш» і «не наш» молодий пан… І так я гадаю: від того «чужого» вмерла пані, сердешна… Та-бо таки «наша» Марусенька була – Господь най їй світить!
– Земля, брате, – як коханка: коли щиро любиш – то тільки одна мусить бути. Коли ж разом дві кохаєш, то це – або, прости Господи, розпуста, або забава…
– Правду кажеш, брате, – хитає сивою головою Семен.
– «Ох, ох, та не люби двох!» – пісня співає… Не може Нимцьо серця відірвати від того «чужого», що йому «своє» ні від «нашого», що йому «чужим» бути не може.