Хотіла поцілувати дитинку. Але спечені гарячкою, пересохлі, потріскані уста видались їй негідними торкнутись ніжної істоти: «Умитись»!
Схилилась над спокійною поверхнею річки: блищала, як дзеркало. Приклякла на низенькому березі. З води дивилось на молоду матір змарніле личко повними суму, великими очима. Такими глибокими, немов сягали вони аж до дна ріки.
Чорні коси впали й торкнулись води. Від цього підводна сестра-русалка зморщила болісно личко. Немов заплакала над людською долею. Молода мати схилилась обличчям ще нижче. Торкнулась устами й чолом води. Немов поцілувала свій відбиток. Більш не випростувалась. Не чула нарікань чорноголових синичок – «вуглярок», що вболівали над долею сирітки, якого тепер уймуться тільки:
– «Чу-жі! Чу-жі… чу-жі»…
Не чула пронизливих звуків мисливських рогів, лускання бича та кінського тупотіння, а потім – й близько коло себе – людських кроків. В мент, коли безіменна мандрівниця вклонилась смерті-визволительці, в річку в’їздив важкий дорожній панський коч. Коливався, тягнений шестериком вороних коней, оточений верхівцями, гайдуками, пан-дурами й старшинами у блискучих одностроях та напудрованих перуках. Аж вода броду спінилась, немов пущено млин. А з повозу рука в білій військовій рукавичці вказала на молоду матір під ліщиною.
Двоє гайдуків погнало берегом до вказаної мети. Могли, однак, констатувати тільки довершений факт: мати – мертва, дитина – жива.
Гайдук простяг до коча загорнене немовля. Старший пан у військовому однострою байдужо глянув на знахідку:
– Відвезти священикові – най охрестить. «Циганку» поховати, де знайшла її смерть. До вечора – виконати.
Одного гайдука послано до найближчого села, другому звелено лишитись при тілі, доки не поховають. Але рука молодого старшини, що було взяв від гайдука немовлятко, намацала щось тверде:
– Загорнено щось з дитиною, величносте! – озвався до пана в кочі. І невмілими рухами почав розповивати дитину. За хвилину другий старшина передавав цісареві Кардові VІ, що з полювання їхав відвідати свого улюбленця, графа Франца Ракоці, який щойно повернув з Італії, добре знайому цісареві табакерку.
«Єдину в світі!» – був переконаний Ракоці.
Обличчя цісаря споважніло під гривою туго скручених білих кучерів перуки. Рухом руки звелів подати собі немовля. З хвилину розглядав його. І розказав все знов загорнути разом та покласти коло себе, до коча.
Повоз вирушив повільним кроком. Цісарева рука у білій військовій рукавиці злегка притримувала малого знайду.
Із верхів’я Іванової гори лилось розтоплене сонце, вкриваючи килимом проміння дорогу «хрещеникові Попа Івана».
Гуркотіння коліс й лускання бича завмерли в далині…
Гайдук пустив пастись коня. Відтяг тіло від берега. Поклав навзнак, рівно, поки ще не затужавіло. З хвилину дивився співчутливо в обличчя мертвої. Оглянув вишивані великими хрестами на раменах рукава сорочки:
– Не циганка – «наша»!
І скинув шапку. Наламав червоних галузок калини та блискучих чорних ягідок. Заквітчав голову мертвої. Не знав цієї жінки. Але зажурено схилився. Раптом стала йому така «своя» ця невідома мертва, хоч не міг сказати, що власне в’яже її з ним – панським гайдуком, який служить панам цієї землі, як служили їм й батьки його…
Навколо розіслалась посвятна тиша. Тільки ятлик – десь далеко! – довбав дерево: вперто й витривало…
Світляна пляма на смарагді замиготіла, немов струсила сльозу з промінних вій. Камінь ще раз блиснув яскравою іскрою. І вгас. На сяйливе око лісової казки впала повіка дійсності.
– Так це – щастя?.. Кохання безіменної жінки з безіменної країни?..
Рука в перснях відкинула з чола пасмо волосся. Але думки журливої не відігнала. Сковзнув поглядом по табакерці, яка бачила його матір… Немає уже серед живих ані її, ані Франца Ракоці, ані цісаря Карла, що привіз як «чужого» й лишив у батьківському домі «свого знайду».
З дитячого віку всіма пещений «цісарів вихованець» вбачив щастя у довгому житті… Кому ж бо й всміхалося воно принадніше, як йому!..
Але ж «за щастя довгого віку» рівновага життя каже платити втратою всіх своїх близьких… а з ними опадають й радісні квіти: любові й ніжності…
– «Відмовтесь же від любові й не зазнаєте болісти!» – кидають з далини Буддове навчання саркастично усміхнені уста «Фернейського Старця». Без любові й болісти – життя?..
Сонце розсипало вогненні пелюстки світляних бликів, й хвилі засміялися тисячами сяючих уст – вічно мінливі, вічно рухливі, вічно живі… Венеціанські дзвони сколихнули повітря металевим хоралом й понесли його у срібному миготінні крил голубів св. Марка.