Або: осінь - привід.
Або: осінь - це провід.
В кожнім разі ми хотіли попрощатися. Наперед вибрали маленький підміський ресторанчик (маленький лісовий ресторанчик). Хотілося думати, що стіни з чистого дерева пронизані випарами смажених грибів. До них - темне пиво.
Ми приїхали двоє на авті. Я провадив, бо вона хотіла багато курити. Грибами, розмоченими і розкришеними, пахло все повітря, що охоплювало нас поза автом. Ті слуги повітря виривалися неперервними з тунелів, які можна було простежити аж до повної темряви лісового муру.
В ресторані запах грибів обірвався. Але ми їли так багато, що не встигли попрощатися.
Бо вважається, що прощатися - це говорити, а не разом їсти.
А потім дощ не припинявся. Ми сиділи в авті, відчи нивши двері, загорнулися у картаті пледи і говорили. Вона трусила на плед стільки попелу, що розпорошилася якась така сіра пляма, в якій можна було побачити не менше, ніж у вилитій з філіжанки кавовій гущі.
Ми опустилися у відвертості аж до дитинства.
Або: ми піднялися у своїй відвертості аж до дитинства.
Дощ заливав вікна. Осінь хотіла погасити літо вщент. Я не витримав. Вибіг під дощ і поклав на шкло цілу долоню. На одну хвильку потік спинився нижче долоні. Я побачив її як червону цятку, потім - як білу пляму. Потім побачив усю. Як крізь діафрагму фотоапарата. Або: як ясну акварель. Вона дивилася на мене і, певно, посміхнулася. Але того я вже не міг бачити, бо вода перелилася через руку і вже не відсту пала. Вода перемогла, як вранці. Але вчора вранці.
Ми поїхали до міста.
Фройд би все зрозумів.
Або: лиш Зіґі Фройд знав би, про що ми не говорили по дорозі.
Або: професор Фройд знав би, про що питати завтра. Але з кожної фрази про Фройда випливало зовсім не те, що було з нами в місті.
Ми приїхали прямо на вокзал. Вона поїде поїздом через Карпати й інші гори.
День третій
Мабуть, я б відчув зближення і вересня 1914 року, і вересня 1939 року. Бо чомусь настирливо передчуваю цей вересень.
Але тепер я маю роман з вулицею.
Або: вулиця фліртує зі мною.
Цілий день я провів з нею. Від холоду подощової порожнечі ранку до переповненого людьми віддзеркалення мучівного, мало не осіннього сонця у блискучій від тисяч попередніх стежок бруківці.
У цієї вулиці натура латиноамериканки. Вона - авеніда. Вона лиш цілий день п’є каву. Вона так заповнює безсен совність. Кава - її сенс.
Або: її сенс - кава.
Або: кава - засіб - мета, мета - кава.
Або: кава - кава - кава…
День четвертий
Хронологія - річ непотрібна. Навіть для мого щоденника. Я просто хочу запам’ятати кожну риску. Цього досить, щоб обійтися без дат.
Більше нічого не вловив із сьогоднішнього дня. Бо як можна вловити підступи осені.
День п’ятий
Вона прислала мені магнітну стрічку. Там сказано те, що вона не спромоглася сказати вголос. Те, що б знав Зіґі Фройд.
Вона ще не знає, що неспроможність сказати вголос не замі нить ніщо. Але я слухаю її голос. Я їй якось допоможу багато чого зрозуміти.
Добре допомагати мудрим жінкам - вони знають, хто їм допомагає.
Або: добре рятувати мудрих жінок - вони завжди пам’я тають того, хто рятує.
Хіба може в кінці літа статися горіхопад? А тепер стався. Значить, це вже не кінець, а початок.
Болить голова: мої домашні мурашки кудись переби раються. Може - шукають, де зимувати, А може - зби раються за Карпати й інші гори. Вони звикли до неї.
День шостий
Приснився вірш. Це після вчорашніх
горіхів.
Чорним горіхом небо,
здається, розколеться - буде крик,
а здається, ми так, як незабаром буде
повні жмені різних горіхів
і ще кілька там на лавці.
Це ті неба, що були колись вгорі.
Докинь ще чорне,
здається, розкришиться - буде крах.
День сьомий
Я піду пішки через Карпати. Я спалю цей міст.
Або: я спалю це літо.
Я спалю ці папери. Я хочу навічно запам’ятати спокусу осінніх гір. Сухість випаленої сонцем трави, крихкість перегрітого моху, запах подушених ожин. І з цим прийти до неї.
Спалю літо - мені бракує її, як осені. Коли палять літо, є осінь. Буде осінь - буде вона. Вона сказала, що буде восени. А це - хіба не осінь.
Нема лиш диму і попелу. Як палення листя на вулицях пізніми осінніми вечорами, коли не видно ні диму, ні попелу, але яскраво уявляєш собі хмари диму, що шарпають темряву розвіяними іскрами, і попіл, цілі гірки попелу, який ще довго зберігає форму листя.
День восьмий
Я ж учора до самої ночі просидів з авенідою. Її вечір пахнув жінкою, намащеною на ніч кремом. Обіцяв прийти сьогодні зранку на каву.
Там, де я п’ю каву, було так накурено, що я опинився у пітьмі. Якась непрозора прірва. Але вона мене побачила з іншого кінця пивниці. Так, як я побачив її крізь воду. Лиш я, мабуть, нагадував ґравюру.
Вона перейшла до мого стола зі своєю філіжанкою і сіла поруч. Вона дослухала до кінця власне ж послання на магнітофоні. Лиш тоді почала говорити. І спитала, чи в мене нема сиґарети. Вона вміла питати такі речі зовсім не банально. Але я не курю. Та сиґарета в мене є. Я тримаю в кишені одну з її сиґарет ще із залитого водою авта.
Ми скуримо її разом. Я хотів би покурити після неї. Але вона обов’язково захоче хоч раз затягнутися після мене. Так ми вперше торкнулися губами. Ми таки спалили літо.
Тим більше, що до мого берета прилип жовтий листочок.
Тепер я спалю свої папери. Я попросив запальничку. Лиш напишу ще одну фразу.
Хоч пали, хоч не пали - літо є тим, що не забувається.
Теперот палю. Бо вже осінь.
ESSAI DE DECONSTRUCTION (спроба деконструкції)
Аналіз часової свідомості є споконвічним перехрестям дискриптивної психології та теорії пізнання. Першим, хто відчув неймовірні труднощі, які тут залягають, і відчайдушно бився над ними, був Авґустин. Розділи 14-22 одинадцятої книги його «Сповіді» і сьогодні мусить ґрунтовно висту діювати кожен, хто займається проблемою часу.
Осінь - рафінація понять. У жовтні я вже можу цікавіше думати про час, про Авґустина, про літо. Те, що ще весною я перестав публікувати статті, виступати з доповідями, припинив роботу над дисертацією і обірвав усі канали зв’яз ку з кореспондентами в Європі, не було спричинене жод ними переслідуваннями чи заборонами з боку режиму (режим, навпаки, був зацікавлений у моїй продуктивності - я був єдиним, хто мав змогу вести флористичні дослідження у цій частині гір, закритій для всього світу, моїми гербаріями мусили вдовольнятися всі європейські ботанічні товарист ва, і моя мовчанка привела до непорозумінь, гальмуючи здійснення кількох континентальних проектів), ні певною формою непокори чи опору, я зовсім не втратив інтересу ні до ботаніки (щойно тоді почав укладати принципово новий визначник, побудований на небінарній логіці), ні до життя. Я просто не міг собі дати ради з усіма тими найдрібнішими пунктами встановлених режимом вимог до оформлення, каталогізації та публікації текстів. Я губився. Я розгубився цілком. Я волів не писати. Це однак не стосувалося літнього щоденника. Все, що набувається за рік, відбувається у мене влітку. За подіями літа я відрізняю роки. Щоліта роблю якісь нотатки, часто у найдивніших формах. Можливо, це якось пов’язано з гербарієм - влітку відбуваються рослини, зби раються гербарії, котрі відлежуються цілу осінь і прочи туються протягом зими. Гербарій - вже постлітня повість. Зібрані рослини обмотані пригодами, людьми, місцями, розмовами, настроями. Літні щоденники - окрема культура: мандрівки, експедиції, польові сезони, виправи, нові місця і способи життя, фотографування, ріки і перепади естетики буття, а далі - вакації, ревакації, хлопчача доблесть, війни уяви, соки, плоди і міражі. І літо істина, бо відкритість.
А осінь - рафінація понять. Я ціле літо читав лише Блаженного Авґустина. Читав потрошки, але щоранку. Коли бувала Анна, то вголос. Ми ставили ще звечора продро тований триповерховий віденський кавник на нерівне крісло біля ліжка, перед тим мололи каву на млинку із тріснутим дном шуфлядки, визбирували кожну дрібку, бо того літа кави всюди було обмаль, і пані Вікі роздала одна кову кількість зерен всім, хто мешкав у пансіонаті, відразу на три місяці. Зерна були попаковані у бляшаних коро бочках різної величини із різними малюнками чи написами (а одночасно - і з різними попередніми запахами). Жодна з коробок не була від кави, я отримав пласке пуделко зпід сиґарильйос «Ґранд кафе» з Голландії (чомусь найкраще запам’ятовуються предмети). Кожен варив собі каву сам, знаючи, що його коробочка не поповниться. Анна прихо дила з цитаделі, вона не мешкала в пансіонаті, і моєї кави нам могло вистачити лиш на ранки. Я вставав першим, наливав зварену воду у приготовлений кавник.