Але я нічого цього не знатиму…
12
Крик я почув, уже вхопившись за нижні щаблі драбини. Майже не тремтячою рукою. Майже живий.
Крик привів мене до тями миттєво. Я виглянув з льоху і одним швидким рухом прикрив лядою отвір у підлозі кухні. Притримуючи його в себе над головою від повного закриття. Ні, поки що я не хотів вилазити. З кухні добре було видно те, що діялося у вітальні. Я хотів подивитися, що буде далі. Бо початок мені не сподобався категорично.
— Де?!! Де другий?!
Велетень кілограмів сто двадцять з кучерявою борідкою і плескатою лисиною жбурнув мого побратима через усю кімнату, і від цього удару розвалився, на перший погляд, міцний стілець. На перший погляд, балакучий Янек тільки коротко крекнув.
А от Агнешку свою цей велетень беріг, мов зіницю, тільки волочив за собою підлогою, тримаючи за волосся.
— А-а-а! От і другий!!!
Це він помітив людину на бамбетлі. Видно, сусідки донесли, що тут хазяйнують двоє, от він і збирався покінчити з цими двома одним махом.
— Зараз ми і з ним поговоримо!
— Не чіпай! Він тяжко поранений! — важко дихаючи, крикнула жінка. Вона трималася за волосся обома руками. Не помічала, що сукня розірвалася об поріг і тепер клаптями звисає довкола стегон. З усіх сил кусала губи до крові.
— А ти його виходжуєш, та-ак?!
Велетень був недалекий від істини. Я тихесенько потер руки. Як добре, що мене вчасно спровадили в підпілля! Можна відсидітися тут, поки вони між собою розберуться, і вислизнути потайки з дому, коли все закінчиться…
«А може, все-таки допоможемо їм?» — з тихою надією спитав мій звір, заточуючи кігті. Я скрутив цю надію в тугий вузол і закрив над нею ляду. «Ти при своєму розумі?! Глянь, що там коїться!» Він кивнув головою, закінчуючи заточувати кігті.
У такі хвилини ми розуміли один одного пречудово.
А там справді коїлося казна-що.
Карл уже тягнувся до бамбетля, не випускаючи свою… сестру з мертвої хватки. Вона верещала.
— Не треба, Карле! Я все поясню!
Ян не подавав ніяких ознак життя. Завжди був упертим. Навіть присмерті.
Ляда ляснула з розгону об підлогу кухні. Карл повернув голову. Я зацідив йому в кругле обличчя картоплиною. Потім ще однією, і ще. Мій ніж сиротливо лежав на столі… Правду кажуть, послухай жінку…
Карл заревів і всім своїм картопледробильним тілом кинувся на мене.
Я згадав, що пережив одного разу в підземеллі, і подякував дядечкові за науку. Після того двобою цей, теперішній, здавався дитячими пустощами.
Послухай жінку і не кажи потім, що не чув!
Вона не раз і не два посилала нам зрозумілі навіть дитині сигнали: «Краще б вам піти, панове, бо потім можете не встигнути…» А я забарився, розслабився, пригрівся… І не зрозумів те, що втямила б навіть дитина!
Моя нога перекинула на землю заготований заздалегідь кошик з горіхами і вони покотилися йому назустріч. Він зробив до мене один крок, другий і — правильно, навіть велетні інколи падають. Правда, гуркоту від такого падіння набагато більше, ніж від нас усіх. Я майже дострибнув до нього, але він на диво швидко, як на його вагу, підтягнув до себе Агнешку, яку досі не випустив з рук, і вчепився вільною рукою у її шию. Агнешка миттєво пополотніла і захарчала.
Я завмер. Велетень подивився на мене знизу вгору. Не на багатьох він так дивився.
— На коліна, пся крев, швидко!
Я опустився на підлогу. Тепер наші погляди були в одній площині. Але губи господині вже почали синіти. І горіхи, мов щури, вишкірювалися довкола в кровожерних усмішках.
— Добре, Карле, ти виграв. Я тут головний, хлопців не зачіпай. Її теж. Вона навіть готувати не вміє. Я думав перекантуватися тут трохи, підлікувати одного зі своїх, але вона в тебе ненормальна, не підпускає до себе ні на крок. Можеш глянути, як забарикадувалася нагорі, у кімнаті над нами. Усі меблі туди перетягла, сидить там безвилазно. Ей, Карле, ти мене добре чуєш?
Я говорив з ним, як з малою дитиною. Треба було квапитися, горланити, кричати, бити, кликати на поміч, утікати врешті-решт, нехай самі розбираються, а я говорив з ним тихим, спокійним, лагідним голоском.
— Ти хто?
— Я тобі не ворог, Карле. Ти мені подобаєшся. Ти сильний, сміливий і спритний. Може, навіть я візьму тебе до себе в банду, що скажеш?
Він струсонув свою жертву і мовив:
— Я її зараз прикінчу. А скажу, що ти зробив.
Треба було, щоб він терміново забрав руку з її горла, бо гріш ціна тоді трьом чоловікам у її домі. І мої розмови даремні. Є люди, у яких мозок завбільшки з горіхове ядро.