Куховарка та покоївка в одній особі варила всі ці дні прісну одноманітну їжу на кшталт пшоняної чи ячневої каші, ледь-ледь замащеної смальцем, а одного разу, ставлячи переді мною на стіл пісну зупу з кмином, нахилилася й акуратно плюнула в неї. І можу поклястися, вона пильно спостерігала за мною весь час, поки я доїдав її страву.
Пан господар не звертав особливої уваги ні на їжу, ні на сон, ні на своїх працівників, пропадаючи до обіду в університеті, а по обіді на своїй половині, звідки часто доносилися бахкання, хлопання і тріскотіння, як на фестинах із феєрверками у Єзуїтському городі.
Гора Каліча тому так і називається, що там збиралося разом багато калік…
Одного дня, задумавшись, я задів рукою пляшечку з особливо цінним порошком, частина якого висипалася на стільницю, частина — на підлогу, і мені довелося зусиллям волі змусити себе не визбирувати той порошок з-під моїх черевиків.
Посидівши трохи над новим нещастям («Ти знову тут?…» — «А я й нікуди не йшло…»), я пішов до стайні, бо до кабінету господаря мені дорога була заказана.
— Приведи пана до мене. — Конюх затих, лише чути було хропіння коня в стійлі. — Він здогадається, про що я. Тільки вже йди, це терміново.
Коли пан Модест Маринович зайшов до флігеля, позаду нього явно вчувалося сопіння конюха, а я стояв при дверях, і світ мерехтів перед моїми напівопущеними повіками, викликаючи вже знайомий біль у скронях. Не хотіли мої очі так просто відмовлятися від їхнього законного права споглядати цей світ.
— Не гнівайтеся, пане, я не хотів… Обіцяю, такого більше не станеться… Не проганяйте мене, прошу пана… — бурмотів я без упину, прикладаючи руку до грудей і кланяючись за кожним словом, а той, хто в мені сидить, не міг нічого второпати. Щось страшне коїлося зі мною, на його думку. Щось геть недобре.
Я подумав, що існують лише дві людини на землі, заради яких я здатен на таке.
І ще подумав, що, назвавшись грибом, маєш бути готовий до грибної юшки…
Лікар тим часом підійшов до мене впритул, як тоді в передпокої, під час нашого знайомства. З-під напівопущених повік я знову бачив тільки напуцовані мешти і вузькі штани з якісного сукна. Був одного зі мною зросту, тому не мусив ні опускати голову, ні задирати її.
Коли відмовляєшся від зору, інші відчуття загострюються стократ. Спробуйте — і переконаєтеся… Я відчував його погляд кожним своїм нервом. Відчував, але не розумів. Він просто дивився на мене і мовчав. Наче збирався приписати мені якусь невиліковну хворобу. Наче просто вибирав яку.
Моє кволе бурмотіння скоро зійшло нанівець.
— Ти міг би не признаватися. Змести і викинути розсипаний порошок. І все.
— Ви ж, мабуть, його зважили… цей порошок…
— Здогадався. Хитрий. Чи дурний. Не знаю ще. Час покаже. Приберись тут. Юзик принесе тобі сировину і мішки. Треба посортувати рослини. Маєш навчитися розрізняти їх за запахом і фактурою. Решта — завтра.
— А?..
— І порошок прибери. Не надто багато вартує розмелена сіль.
Скоро, мабуть, і я навчуся робити паузи за кожним словом. Якщо доживу.
Сировини виявилося стільки, що я просидів над нею до ранку. У янгольському дурмані пахощів. У стрекотанні цвіркунів. У темряві, розбавленій місячним світлом. Перебираючи і гладячи кожну травинку. Вдихаючи аромат. Розсовуючи по різних торбинах. Перебираючи і гладячи давно померлі спогади, як скупий побиті міллю лахи. Вдихаючи забуті відчуття. Розсовуючи їх по найглибших закапелках надійно схованих від чужих і власних очей скринь моєї пам’яті…
Мій тато, Михайло Добрянський, мав бути круп’ярем на Личакові. Його тато був круп’ярем, як тато його тата і діда. Щодня вони вставали вдосвіта і вибиралися за Личаківську рогатку на закупи гречки в селян з навколишніх сіл. Там, у корчмі, вдалу оборудку незмінно — інакше удачі не буде! — запивали могоричем, і вже близько сьомої години ранку встигали відправити своїх жіночок возами з готовою крупою до міста на базар, а самі з челяддю чистили гречку на ручному млинку і жорнах до вечора… Щоб назавтра знову все почати спочатку. Вони жартували: «Виспимося у вічності на Пісках…»
Славна і горда справа славного і гордого передмістя, яке ще пам’ятало потужні торгові каравани, — вони ходили по Глинянській дорозі до Константинополя і назад; неіснуючі тепер виноградники — вони густо росли на узгір’ях Змієвої, Камінної і гори Стефана і власним вином із яких тішилися в ті часи моє місто й увесь край; облогу козацькими військами Богдана — він мав тоді свою квартиру за церквою Святих Петра і Павла, і татарина Тугай-бея в околицях Круп’ярської…