Якщо я не дограю цього акту до кінця, то і починати гру не було сенсу…
— Ага. Довго мнувся, поки я не спитав, що сталося. От він і признався.
— Не може, певно, забути, як перечепився через мій костур!
— Я бачив, як ти сидів навпроти мого дому через дорогу. Пані Чарновська кинула тобі милостиню… А ти не підняв.
— Не бачив.
— А коли я визирнув пізніше, ви вже йшли обоє до мого дому…
— Так і було…
Сік з трави тік мені по пальцях. Запах забивав дух. Пан Модест Маринович любив збрехати, а потім насолоджуватися реакцією на свою брехню. Це в нас було спільним… А якщо каже правду, то…
— Той нездара не вартує, щоб його захищали!
«Думки читаєте, пане опальний докторе…»
— А ви все-таки спробуйте… похвалити його… при нагоді…
І знову здивування в голосі й у повітрі довкола цього голосу.
— Ну, гаразд. Я покличу тебе… коли все приготую.
І він пішов. Я ще пару хвилин щосили тяв невинну траву. Знав, як дехто любив підглядати і підслуховувати в цьому домі…
Сказано ж: не зраджуй, щоб самого потім не зрадили!
Задихаючись, я відкинув ножа, темного від крові трави…
Вісім років тому я поклявся батькам над їхніми могилами, що помщуся за них. Якщо не їхнім кривдникам, то нащадкам їхніх кривдників!
— І що тепер? — спитав я вголос і прислухався. Та щось ніхто мені відповідати не квапився…
І сонце ні промінчика не посилало в мій бік…
…У вересні 1866 року дружина мого батька, а моя мама, Софія Добрянська, написала листа. Уранці, коли місто ще спало, а вона ніяк не могла зімкнути очей.
Напередодні було видано наказ про арешт її чоловіка і троюрідного брата. Звинувачували їх у викраденні малолітнього сина дідича Накваші з метою одержання викупу. Жандарми провели обшук у їхньому домі і домі її батька.
Славний чинбар Личакова не зміг пережити ганьби й до вечора помер від апоплексичного удару. Свекор увесь день просидів у приймальні дирекції поліції, де йому настійливо порекомендували звернутися до адвоката. Бо докази незаперечні. Одяг малюка було знайдено під час обшуку на возі, що ним Михайло Добрянський приїхав з Бродів. Самого Михайла Добрянського не знайшли, тому на нього у його ж домі було влаштовано засідку.
Обмивши тіло свого батька, домовившись із парохом про похорон і панахиду й відбувши нічні чування при покійникові, моя мама сіла писати цього листа. Ніхто в домі її батька їй не перечив. Ніхто досі не міг отямитися.
«Високошановний пане! Знаю, що марно просити вас про помилування, милувати можуть і мають право лише Найясніший Цісар і Господь Бог. До вас, яко директора поліції, я звертаюся з одним-єдиним проханням: з’ясувати істину. Вірю, що для вас, як і для мене, істина важливіша над усе…»
Звідки вона брала ці слова? Звідти, мабуть, звідки я братиму свою ненависть, мов поклади ропи, — з найглибших підвалин душі…
«Вірю, що знайдені вами докази будуть вагомими і беззаперечними, й наперед схиляю голову перед верховенством права і закону…»
Жінка, яка закінчила лише початкову школу при парафіяльній церкві. Але заразившись від чоловіка його великою мрією, прочитала, мабуть, більше книжок, ніж деякі освічені мужі того часу…
«Прагну, як і ви, щоб винні були покарані, але сподіваюся, як і ви, що жодна безневинна душа не понесе тут, на землі, і там, на небі, незаслуженого покарання…»
У цьому листі вона опише свого чоловіка, якого знала і любила змалку, опише його вдачу і характер, історію його життя, його мрії… І його зустріч із дідичем Накваші. Запевнить, що зробила це чесно і неупереджено. Висловить надію, що її слова допоможуть у розкритті цього гіркого злочину.
Пан Антоній Гаммер, тогочасний директор львівської поліції, надвірний радник і дуже сердитий того ранку чоловік, який змушений займатися чиїмись проблемами — а хто ж тоді займеться його проблемами, онде манеж зі стайнями треба розширяти, а кляті підрядники на одному піску і воді замішують мальту! — коли йому принесуть листа від мешканки Личаківського передмістя Софії Добрянської, скривиться, як від кислички. Знову ті недолугі передміщани, далі свого носа не бачать, стільки й світу, як їхня хата і церква, і вони ще сміють листи писати, а передмістя так і кишать вошами й злочинствами…
А прочитавши листа, спохмурніє ще більше. Якщо вони, ці темні галичани, ці заколотники, уміють писати такі листи, то цісарю потрібно більше армії і більше поліції, про що він негайно доповість новому наміснику, Францу Паумгартену, хай знайде спосіб розширити штат, поки їх тут усіх не повистрілювали.