У цю мить він зрозуміє, що нічого не знає про це місто. Побачивши одну, темну сторону його медалі, він зараз споглядає іншу — блискучу, парадну. Мабуть, міста, як і люди, мають у собі дві іпостасі, відкриваючись вам не одразу. А може, й ніколи.
Йому раптом захотілося комусь освідчитися в любові, з кимось поділитися теплом, до когось притулитися серцем. Бо після того, на що він зараз зважиться, таких моментів, може, ніколи вже більше не трапитися.
Удихнувши на повні груди атмосферу цього міста і залишивши натомість йому частинку своєї душі, як, мабуть, до нього робили всі мандрівники і подорожні, Ян Губицький почне спускатися вниз, до Середмістя. З повинною.
Але я нічого цього не знатиму…
…Час набирав оберти.
Мені треба було відшукати і Яна, і вуйка Фонся, і арештанта, щоб його качка копнула, і того одного… чи одну… хто викрав архів Губицьких і пустив по світу їхніх живих та ненароджених спадкоємців… Мені треба було відшукати постановника цієї п’єси погорілого театру, час набирав оберти, а я сидів за розкішно сервірованим столом і уминав телятину з грибами. Рекомендую усім — пальчики оближете!
Я акуратно витер один, другий палець, акуратно промокнув губи накрохмаленою серветкою, не зводячи очей з корсета, що продовжував здійматись від бурхливих переживань. На очах у навколишньої публіки.
— Добавки? — перепитала приглушеним голосом власниця корсета, змінивши домашню сукню на обідню. Теж мереживну і теж розкішну. Мабуть. Я в сукнях не розбираюсь. Мені б добратися до того, що під сукнею, і бажано зробити це до того, як повернеться комендант.
Треба поквапитися. Час набрав оберти — і його не спинити.
— Усе, що пані захоче… — відповів я і вгризся зубами в шмат м’яса.
Дзенькнула виделка. Об тарілку. Це донька господині виявилася такою незграбною.
— Будь акуратнішою. — Це знову мама. Начебто зверталася до доньки, а дивилася на мене.
— Гаряче тут у вас, — це знову я. Налив собі вина, випив, знову налив.
— Запрошую вас до своєї студії, я там малюю, там прохолодніше. Я накажу подати нам туди каву з марципанами…
Нашу п’єсу знову нахабно перервали.
— Я не голодна! — зірвалася з місця дитина. — Я піду до себе в кімнату.
— Сядь! Ти ще не доїла.
— Я не голодна…
— Не змушуй мене червоніти перед гостем, сядь, кому кажу!
Цікаво, від чого помер її перший чоловік?
Секунда вагання — і дівчинка приречено сіла. Усе в тому ж чепчику і сукенці, що й зранку.
Цієї миті увійшла гувернантка з маленькою дівчинкою років двох-трьох на руках. Дівчинка плакала і простягувала ручки до мами. Уся в зелених кокардах і стрічках. Мама скривилася.
— Вона хоче до вас…
— Знову ти довела її до сліз! Скільки можна, за що я тобі плачу?
Дівчинка плакала, але мама не поспішала брати її на руки.
— Вклади її спати, хіба не бачиш, вона хоче спати?!
— Я пробувала, але…
— Я з нею побуду, — схопилася з місця старша донька і, взявши дитину, вибігла з нею за двері. І не стало її…
За хвилю плач затих.
— Ні «прошу», ні «перепрошую», що за дитина невихована! Балував її батько покійний до неможливості! Тепер мучуся з нею, бачите, навіть до столу не хоче переодягтися, норми етикету не для неї писані. Обітницю, бачите, дала: не з’являтися з непокритою головою на людях і тільки в темних сукнях ходити, як монашка, траур у неї такий за батьком уже третій рік! Скажу чоловікові, хай відправить її до монастиря, хай не п’є моєї крові, невдячна!
Справді, кров людська — не водиця, спрагу не втамує. Навпаки, раз скуштувавши, хочеш ще і ще. Це мені мій звір сказав. Не маю підстав йому не вірити…
Моя усмішка була бездоганною, коли мою ні в чому не повинну руку накрила тонка гаряча долоня.
— То як щодо кави?
Яке питання!
— З марципанами?
Яке питання, така й відповідь. Вона схопила дзвоник і кинулася роздавати вказівки прислузі. Я не слухав. Відсунувши її руку і свого стільця, я підвівся й підійшов до вікна. Сонце перевалило за полудневу межу і навіть таке, блякле й каламутне, натужно скрипіло у бляклих і каламутних небесах…
— Прошу слідувати за мною, — сказали мені, і я слухняно послідував за нею. Ще трохи — і буду на колінах повзати і ноги всім цілувати…
Ще трохи — і мені буде це байдуже. Уже полудень, а я швендяю в чужому домі без діла. Вуйко Фонсьо лікті б собі кусав від досади. У полудень ми вже валилися з ніг у його льокалі.