— Той, хто бажає вам допомогти,— незворушно відповів незнайомець російською. Данило відзначив, що вимова в нього майже ідеальна — не така, як у леобуржців, які розмовляли російською лише через «Закон 4526», однак його інтонації були доволі дивні.
— Ми нібито не кликали на допомогу,— гмикнула Лейла.
— Ймовірно, це тому, що ви не володієте всією інформацією,— посміхнувся гість і обернувся до Давида.— Пане Дусманісе, я маю інформацію надзвичайної важливості й тому не налаштований розмовляти за присутності цих панів і панянок. Попросіть їх вийти, будь ласка.
Давид здивовано вигнув брови. Лейла ошелешено всміхнулася.
— Вийти? Ще чого! Може, ти вбити його хочеш?
Незнайомець скромно мовчав, його монокль виблискував, як здалося Данилові, дещо загрозливо. Давид озирнувся. Данило завмер, сподіваючись, що вигнанець не виставить їх з кімнати. Судячи з тривожної паузи, так само затамували подих Мак, Лейла, Федя й Агнеса.
— Тут немає зайвих людей. Ближче до справи: хто ви такий і як знайшли нас?
Незнайомець закинув ногу на ногу і промовив:
— Знайти вас неважко: я служу в Леобурзі майже десять років, маю безліч зв’язків. Я прийшов до вас, бо сподіваюся на взаємовигідне співробітництво. Моє ім’я — Костянтин Дмитрович Бобриков, я — агент Особливої канцелярії при Військовому міністерстві Російської Імперії.
— Сказитися, російський шпик,— видихнула Лейла.
Давид пирхнув з несподіванки.
— Даруйте, а якого роду співпраця?
— У встановленні миру в Європі, звичайно ж,— знову посміхнувся Бобриков.— Ви бажаєте добра для Леобурга, я хочу добра для своєї країни. Маємо допомогти одне одному.
В кімнаті зависла незручна тиша. Поки вигнанці міркували, що відповісти, гість провадив:
— Знаю, що ви цікавилися секретною зброєю надвеликої потужності в Австро-Боснії, я читав статтю в «Зорі Леобурзькій». Що ще ви чули?
— Тільки те, що, за чутками, цісар вклав величезну суму в розробку зброї, смертоноснішої за яку світ ще не знав,— обережно відповів Давид.
— Це правда. Скоро у Відні відбудеться урочистий парад, і цю пекельну машину покажуть широкому загалу,— кивнув Бобриков.— А от плани Росії з розробки протидії тут, у Леобурзі, зазнали краху через непоступливість Августа Яблонського. Нині Петербург поринув у паніку. Особливо якщо взяти до уваги, що в Леобурзі значно похитнулися позиції отців-фундаторів.
Бобриков підвівся і заклав руки за спину.
— Розумієте, пане Дусманісе, Росія нині схожа на стару, якій підлабузники бояться піднести дзеркало. Тієї Росії, що була тридцять років тому, вже давно немає. Промисловість безнадійно відстала, сільське господарство у скруті, мануфактури в занепаді. Ми користуємося британськими військовими машинами, леобурзькими винаходами, виписуємо французьких інженерів і голландських агрономів. Скарбницю підтримує лише продаж величезних запасів сировини — масштаби видобутку стрімко зростають, а транспортувати дедалі важче: нема доріг, недокладено залізницю,— він поправив монокль.— Ми програли три війни! Три війни за тридцять років! Ви занадто молодий, а от я добре пам’ятаю фіаско біля берегів Сицилії й Першу середземноморську війну, що обернулася для нас справжньою катастрофою! Ми втратили частину українських земель і не змогли їх повернути,— Бобриков скрушно похитав головою.— І тепер його імператорська величність, спираючись на недалекоглядних радників, власною рукою веде державу до повного краху.
Данило схрестив руки на грудях. Яка прикрість! Усе це видавалося більш ніж дивним: російський шпигун звернувся до вигнанців, що ховаються під землею, по допомогу? Та що ж вони можуть — кількасот людей без грошей і майже без зброї?
— Що ви пропонуєте і на яку саме допомогу розраховуєте? — Лейла суворо звела брови.
Бобриков повільно перевів погляд на Агнесу.
— Дуже радий бачити вас, панно Яблонська,— з усмішкою пробурмотів він.
Агнеса мигцем глипнула на Данила. Її обличчя зблідло — це було помітно навіть у сутінках штабної.
— Я пропоную вам цінні відомості. Ви знатимете про все, що збирається робити Росія. Будете поінформовані про пересування її військ на околицях Леобурга, а також про результати міждержавних перемовин. А ви, своєю чергою, доведете до кінця те, що почали: усунете від влади Оздеміра і його поплічників і здійсните необхідні зміни в міському управлінні. Але зробите це швидко і, завдяки моїй інформації, підготовлено, а не наосліп.
Данило перевів погляд на Давида. Вигнанець сидів на краю стола, низько схиливши голову, ніби дрімав, проте ледь-ледь підняті плечі й побілілі кісточки пальців свідчили про те, що він напружено міркує.
— Народ був готовий. Не ми причина того, що відбувається зараз у Леобурзі.
— Ви боїтеся назвати все своїми іменами, Давиде? — гмикнув Бобриков.— Це революція, чорт забирай. Ситуація в Леобурзі погіршувалася шість років, але саме ви розпочали її, коли звинуватили «отців» у державній зраді. Саме ви, пане Дусманісе, очолюєте її. І саме ви зобов’язані довести справу до кінця й очолити це місто.
— Пане Бобриков, мушу вас розчарувати — захоплення влади не входить у мої плани,— задумливо мовив Давид.— Ми лише прагнемо справедливості.
— А, справедливості! Так, звісно! Всі на світі бажають справедливості. Але в чому саме? Конкретизуйте. Ви ж маєте чіткі вимоги, чи не так? Ви ж правник. Яким саме ви бачите Леобург?
Давид звів на нього похмурий погляд, рубець на його щоці ніби проступив яскравіше.
— Влада в місті не може і далі передаватися у спадок: отці-фундатори скоїли державну зраду і стали на службу іншої держави. Ані вони, ані їхні нащадки не мають права керувати містом.
— Далі.
— Леобург закладали як місто, де кожен громадянин має рівні й недоторканні права, але цього немає вже кілька років. Слід негайно скасувати практику «блискавичного правосуддя» і замінити всіх суддів, що прислужували злочинній Верховній Раді.
— Чудово.
— Леобургу потрібен новий документ, що декларує права й обов’язки громадян. Верховна Рада не може керувати газетами, університетами та профспілками, змушувати людей розмовляти певною мовою на догоду своїм фінансовим інтересам. Є злочином заявляти про нейтралітет і водночас виготовляти смертоносний газ для сусідньої країни. Розказувати про справедливість і водночас рубати голови на площах, катувати і виганяти. Не можна забороняти людям з Робітничого району селитися в Аристократичному, забороняти будувати синагоги і встановлювати податки для єврейської громади вищі, ніж для російської.
— Я слухаю вас і мало не плачу від щастя.
— Я хотів би повернути Леобургу його сутність. Я маю начерки того, який можна запропонувати документ,— кивнув Давид.— Але обговорювати щось ми зможемо лише після появи нової Верховної Ради, яку має обрати леобурзький народ.
— О, «леобурзький народ»! — посміхнувся Бобриков, його обличчя і шия вкрилися червоними плямами.— Я думав, у нас серйозна розмова! Ви справді гадаєте, що комусь є діло до леобурзького народу? Що ви взагалі маєте на увазі під цим поняттям? Усіх цих переселенців-невдах, волоцюг і диваків? Я багато чого не підтримував у політиці Ради, але «Закон 4526» пішов усім на користь — у цьому Вавилоні бодай почали розуміти одне одного.
— З погляду Російської Імперії, Леобургу пішло на користь і масове вигнання, головне, що це не заважало виконанню державних замовлень, чи не так? — в’їдливо всміхнулася Лейла.
Бобриков роздратовано поправив комір сорочки.
— Я не сперечатимуся з вами. Ви можете тягнути час, можете сподіватися, що Юміт Оздемір раптово піде з посади, засоромившись ваших звинувачень,— відкарбував він.— Але так не буде. Наразі ваш «мирний протест» не придушують зброєю, бо такою є вказівка Оздемірові від нашого государя — його втримують перемовини з Британією і Францією про військову допомогу. Але так не триватиме вічно. Нині у вас достатньо сил, щоб утримати Ратушу. Якщо ж ви в найближчі дні не доведете справу до логічного завершення, російські війська без бою займуть Леобург.