— Вони не посміють,— заперечив Давид.— Це втручання у внутрішні справи Леобурга...
— ...що перебуває під захистом трьох міжнародних угод? Нісенітниця,— хитнув головою російський агент, його світлі кучері здригнулися.— Ви чудово знаєте, що Росія стягує війська до західних кордонів. Зо два драгунські полки, кілька дирижаблів і одна важка бронециклова дивізія — цього більш ніж достатньо, щоб узяти Леобург за один день. Ви також знаєте, що Австро-Боснія готується до чогось масштабного і небезпечного, невже ви настільки наївні, що думаєте про підписані тридцять років тому папірці?
— Що ж у такому разі завадить Росії захопити Леобург після того, як ми увійдемо в Ратушу? — запитав Данило.
— Якщо вам удасться швидко зайняти Ратушу і встановити контроль над містом, панна Яблонська зможе зібрати тимчасову раду і закликати на допомогу гарантів недоторканності Леобурга. Агнеса зможе звернутися до Австро-Боснійської Імперії. Підтримка Австро-Боснії, її військова і дипломатична міць — ваш єдиний шанс утримати імператора Бориса від військового втручання. Безсумнівно, ви могли б звернутися до них і зараз, розповісти про безчинства Оздеміра, але без контролю над Леобургом отримаєте лише стандартне глибоке занепокоєння,— Бобриков посміхнувся.— Стан справ усередині самої імперії занадто хисткий. Можливо, ви чули про «Комітет визволення народів Австро-Боснії»? З дня на день народи імперії візьмуться за зброю. Навряд чи цісар Вільгельм зараз дослухатиметься до криків обурених леобуржців на барикадах. Але він вислухає представника законної влади, який звернеться до нього з урядового кабінету,— шпигун припасував монокль і трохи нахилився вбік, вишукуючи когось поглядом.— Ви ж саме для цього повернулися в місто, пані Агнесо? В цьому був ваш план?
Агнеса звела переляканий погляд на Данила. Що ж. Він і сам гадки не мав, чи варто їм узагалі розмовляти з цим росіянином, не те що розповідати про свої плани.
— Ми не можемо кинути протестувальників на захоплення Ратуші,— повільно вимовив Давид.— Це самогубство. Квартал оточений поліцією та кундшафтерами. Ми не можемо кинути на них беззбройних людей.
— То киньте озброєних, чи ж проблема.
— По-друге,— підкреслено мовив Давид,— зараз маємо певний статус-кво...
— Статус-кво? — обурився Бобриков.— Сьогодні вранці Оздемір випустив на вулицю «краба» і ввів комендантську годину. Не один десяток ваших людей у тюрмі, хоча він нібито помилував усіх вигнанців. Оце такий статус-кво?
Давид зціпив зуби, на щоках заграли жовна, але заперечити не зміг.
— Ну ж бо, кажіть прямо. Вам потрібен привід, щоб підняти людей і залучити нових прихильників? — провадив шпигун уже спокійніше.— Щось обурливе, мерзенне у виконанні Оздеміра? Я вас запевняю, Давиде, вже найближчим часом такий привід з’явиться.
— Що він збирається вчинити? — з крижаною інтонацією запитала Лейла.
— Гадки не маю,— розвів руками росіянин.— Але знаю, що збирається. Може статися, що навіть сьогодні.
Запала тривожна мовчанка. Данило поглянув на вигнанців. У жовтому світлі газового світильника їхні замислені обличчя здавалися ще похмурішими. Вони не довіряли росіянинові, але, вочевидь, аж надто спокусливою видавалася можливість дізнаватися про наступний крок головного ворога наперед. Бобриков геть не вселяв довіри і Данилові. Російський шпигун у Леобурзі мав достатньо зв’язків і досвіду, щоб дурити їх так, що вони навіть не здогадалися б. Данило упіймав себе на думці, що ще не вирішив, як ставитися до самих вигнанців. Можливо, він таки завів Агнесу в пастку. Вкотре він згадав промову Тео і те, як невпевнено лунав Давидів голос, коли той казав про небажання захоплювати владу в місті. А ще Лейла... вона точно не схожа на полум’яну революціонерку. Її тримало в цьому підземеллі щось геть інше, і що саме — ще потрібно з’ясувати. Їхня ситуація скидалася на трясовиння, і поруч не було жодної міцної гілки, за яку можна вхопитися.
— Ви маєте рацію, пане Бобриков,— врешті сказала Лейла.— Миритися з цим ми аж ніяк не збираємося. Але і прийняти вашу пропозицію про співпрацю просто зараз — теж. Нам потрібен час. Бодай перевірити ту інформацію, яку ви вже надали.
— Ви дарма зволікаєте.
— Як з вами можна зв’язатися?
— Надішліть завтра телеграму на ім’я Арсенія Пишного за адресою: Робітничий район, вулиця Професора Лампрехта, 15. Напишіть, що отримали вітальну листівку,— на обличчі Бобрикова з’явилося щось на кшталт усмішки.
— Так і зробимо,— кивнув Давид.— Я проведу вас.
Коли люк штабної зі скреготом зачинився за ними, Данило полегшено видихнув. Лейла присіла на край столу і схрестила руки на грудях. Вона дивно посміхалася.
— Що думаєш з цього приводу?
— Що цей покидьок намагається затягнути нас у якусь гидоту, але, схоже, вибору в нас немає.
— Ти йому не віриш? — запитав Федя, який досі мовчав.
— Кому? Росіянинові? — вигнанка засміялася.— Їм ніколи не можна вірити. Я росіянка, я знаю.
Данило задумливо насупив брови й обернувся до Агнеси.
— Хай що там він базікав, а ми маємо звернутися до гарантів уже сьогодні. Ситуація ускладнюється. Ти готова це зробити?
— Так. Що завгодно, тільки б зупинити насильство,— вираз її обличчя був рішучий.
— Може статися якраз навпаки,— посміхнулася Лейла.— Але невизначеність — значно гірше.
— До речі, наскільки я зрозумів, у Леобурзі зараз є якийсь протестний табір? — сказав Данило.— Хотів би поглянути.
Темні очі Лейли заблищали.
— Ну, ходімо, туристе. Я покажу тобі, на що перетворився Леобург.
Розділ З
Коли дзвонять дзвони
Усе, що Данило розповідав про Леобург раніше, геть не збігалося з реальністю. Не було тут ані людей з механічними «собаками», ані гладкого кондитера з пишними вусами, який би запрошував на філіжанку вечірнього чаю до кондитерської. Не рухалися поважно кінні екіпажі аристократів. Над дахами будинків не сновигали дивовижні літальні апарати і не гримів монорельс. Федя все чекав, коли ж Лейла приведе їх до Аристократичного району, але так і не помітив відмінності між центром і Робітничим районом. Ось про що казав Тео. Місто застигло і було схоже на хворого в глибокій комі — лише піднесене до рота дзеркальце давало знати, що це заклякле тіло досі дихає.
Чорні провалля вибитих вікон, бруд, наглухо забиті вітрини магазинів — обриси ледь угадувалися у млявому світлі місяця, єдиному освітленні в цю пору. Вогкий вітер гнав листя, перемішане з лахміттям і листівками, повз розкішні садиби та строгі казенні будівлі з колонами й сумними левами біля входу. Безліч чорних паромобілів, у одному з яких колись їздив Данило, стояли покинуті просто посеред вулиці. Федя здригнувся, згадавши вибух такого «жука» і вогонь, що охопив усе навколо під час їхньої зустрічі з поліційним «крабом». Хлопець глипнув на Агнесу — її обличчя викривив жах: певно, вона теж не очікувала побачити своє місто таким.
Над ними загули мотори, і Лейла наказала сховатися в провулку між будинками, поки вайлуватий поліційний дирижабль нишпорив прожектором по землі. Федя навіть устиг сфотографувати його, але світлина вийшла змазаною через погане освітлення. Акумулятор смартфону майже розрядився, а Федя так і не встиг зняти бодай щось унікальне.
Тільки-но дирижабль полетів, вони рушили далі вузькою діагональною вулицею. Раптово вигнанка зупинилася, вся компанія різко загальмувала, і Федя за інерцією налетів на Данила.
— Так, це щось новеньке,— насторожилася Лейла.— Учора ще не було.
Вулицю перегородила якась махина, що затуляла прохід гігантським заслоном.
Згори на ньому сиділи люди з бляшаними щитами: місячне світло виблискувало на їхніх круглих шоломах з ґратчастими заборолами. Федя здогадався, що це поліціянти, але дехто з них мав темно-сині бушлати й пов’язки з леобурзьким гербом на плечах. Данило щось розповідав про кундшафтерів — місцевих учасників псевдопатріотичних організацій, створених Верховною Радою. Вигляд вони мали менш грізний, ніж поліціянти, проте їх було більше — до десятка. Цікаво, як вони діятимуть, якщо доведеться зупиняти розлючений натовп, адже вони не мали підручних засобів, подумав Федя.