— Я згоден з тобою,— кивнув Данило.
— А я ні.
— А тебе це не обходить,— Джекі кинула на Федю черговий убивчий погляд.
— Давиде,— Федя у відчаї обернувся до вигнанця.— Тільки уяви, що скажуть леобуржці, якщо дізнаються, що Агнеса не справжня! Та це знищить ваш авторитет за мить!
— Я не переймаюся, бо ніхто не матиме доказів. Джекі знає те, що й Агнеса. Вони схожі, як дві краплини води. Тож ми з Агнесою напишемо звернення до гарантів миру і обговоримо подальші перемовини з Оздеміром. Лейло, а ти берися до зовнішності Джекі.
Вигнанка не вимовила ані звуку, наче й не чула його. Її темні очі палали сумішшю презирства та гніву, коли вона, мов тінь, швидко і плавно ковзнула повз Федю до виходу. Джекі відчула поколювання під ребрами, ніби щось пошкребло пазуристою лапою. Нічого доброго це не віщувало.
— Гаразд. Отже, обміняємо Агнесу на Тео,— резюмував Данило.
— Господи Боже,— пирхнув Федя.— Нащо тут цей ковбой?
— Цей ковбой,— посміхнувся Данило,— один з найкращих стрільців на тутешньому «Дикому Заході». Годі вже йому валятися на дивані, коли в його місті революція.
Над Михайлівською площею стояв димний ранок. Лейла пересмикнула плечима від вогкого холоду та щільніше запнула хутряну жилетку.
Сьогодні все йшло не так, як слід. Вона так мріяла про завтрашні перемовини в Ратуші. У думках пролітали приємні картини: як вона дістає ніж, як лезо ховається в її долоні — крихітне, холодне, безжальне знаряддя помсти,— й от вона врешті закінчує свою справу. Зрівнює рахунок. Вершить справедливість. І чхати на те, що їй того ж вечора відрубали б голову на Ярмарковій площі посеред Російського кварталу. Налякати її смертю? Після всього?..
Але тільки-но Давид поглянув на неї, одразу ж стало зрозуміло, що на переговори її не пустять і підібратися до свого головного ворога знову не вийде. Втім, можливо, це на краще. Вона добре навчилася чекати. Швидка смерть — занадто милосердно, в неї є ідеї куди цікавіші.
А потім відбулося дещо геть незрозуміле. Те, з якою інтонацією Федя назвав цю дивакувату плюгавку своєю дівчиною, як він перелякався за неї, не могло не здивувати. Що за ігри? В нього ж на лобі написано, хто він такий і що йому треба. Повірити в те, що він справді нею переймається або навіть — ха-ха! — закоханий, може лише така наївна дівчинка, як та... як її... Джекі? Лейла спробувала викликати в пам’яті її стійкий образ, але виходив лише каламутний силует у сірому плащі.
Втім, Лейлі було до того байдуже. Немає сумнівів, що тільки-но вони з Федею опиняться наодинці, то миттєво дійдуть згоди. Лейлу охопило жагливе нетерпіння, тіло ніби сповнило електрикою. Як він підхопив її і притиснув до себе, коли вона незграбно вдала падіння з барикади! Треба якнайшвидше переходити до ближчого знайомства. Лейла і сама не розуміла, чому Федя так її приваблював. Мабуть, уперше в її оточенні з’явився хлопець, який нагадував їй про те, що вона втратила. Він нагадував їй про її світ: з клубами і техно, вечірніми тусовками на яхтах, лондонськими крамницями і московським гламуром, літаками, смартфонами, інтернетом, хмарочосами і суші. Так, чорт забирай, про суші він теж їй нагадував! Лейла не здогадувалася, як скучила за цим і як пекельно втомилася від пари й кіптяви цього гонорового, мерзенного міста, яке спотворило її обличчя. І поки вона застрягла тут, не маючи змоги довершити свою справу, їй кортіло торкнутися чогось свого — частини того світу, до якого вона належала насправді.
Лейла пройшлася майданом. Кілька леобуржців витріщалося на обгорілі рештки «краба», інші юрмилися біля поспіхом змайстрованої клітки, де за метр над землею висіло троє полонених поліціянтів. Підлітки з Робітничого району стрибали навколо клітки і показували їм образливі жести. В цій компанії Лейла помітила дебелого хлопчину в дорогому одязі, мабуть, з аристократів. Хлопчаки вигукували щось німецькою, ставили одне одному підніжки й реготали. Дивно, але зараз, коли на площі було відносно спокійно, людей щохвилини більшало. Прокидалися ті, хто ходив відпочивати після пекельної ночі, приходили ті, хто дізнався про підпал у Творчому районі, леобуржці збиралися біля помосту поруч із собором, роздивлялися шоломи і кийки, кинуті полоненими «акулами», допомагали зміцнювати розтерзані барикади і чекали. Лейла відчувала тяжке очікування в кожному їхньому русі. Ніхто не мав сумнівів, що минула ніч — це далеко не фінал.
— Лейло!
Дівчина обернулася. З боку собору до неї підбіг Данило.
— Тебе кличуть до університету.
Лейла здивовано кліпнула. До університету?
— А подробиці?
— Мені особливо не пояснювали. Тебе кличе професор Кубрик — це той, який цікавиться порталами і нашими переміщеннями.
— Та знаю я хто такий Кубрик. Як же він дістав мене після твого викриття на весь Леобург! Знову буде пропонувати експерименти!
— Схоже, не в тому річ,— хитнув головою Данило.— До університету збираються біженці з Творчого. І ти їм потрібна, щоб поговорити з одним з них. Давид попросив сходити разом з тобою.
Лейла закотила очі й цокнула язиком.
— Я — доросла дівчинка, Даню.
— А він — твій командир, і я не сперечатимуся щодо його рішень.
Лейла розвернулася й пішла до південної барикади.
— То що там за біженець, як гадаєш? — спитав Данило.
— Знову китаєць, чи кореєць, чи ще бозна-хто! — роздратовано відповіла дівчина.— І бовкнула ж, що знаю японську.
— Ти знаєш японську?
— Трохи. Вчилася рік у Японії.
Як Лейла не старалася, голос усе ж її зрадив. У її житті було забагато періодів, про які краще не згадувати.
— Несподівано.
— Я знаю шість мов, якщо тебе це цікавить.
Данило звів погляд угору, ніби щось пригадував.
— Ну, ти писала привітання Оздемірові турецькою,— хлопець плентався за нею.— Німецькою ти з усіма спілкуєшся. Англійську й російську вважаєш рідними. Звідки це все?
— Якби не мала цього дару, то подумала б, що усі транслокали такі балакучі.
— Ні, тепер я краще попередньо все про тебе з’ясую, ніж знову гепнуся головою об бруківку, як тоді, коли ми потиснули руки,— гмикнув Данило.— Отже?
— Я добре володію лише класичною арабською та німецькою. Турецькою, іспанською, французькою та японською — паскудно. Це спадок від татуся.
Вони опинилися на вулиці Перших Учителів, що вела прямісінько до університетського містечка. Стиль будівель навколо змінився: ошатні ажурні будинки Аристократичного району посіли більш строгі класичні форми Академічного, будівлі стали вищі й темніші, й через перевагу сірих і червінькових кольорів усе навкруги здавалося похмурішим, ніж у центрі міста. Перехожих тут було так само мало, як і в інших районах Леобурга, віконниці на нижніх поверхах були щільно зачинені, бруківкою іноді квапливо гуркотіли паромобілі, одного разу проїхав кінний екіпаж: аристократ з підкрученими тонкими вусами довго витріщався на Лейлу з вікна. Вигнанка. Жива вигнанка! Лейла запхнула руки в кишені хутряної жилетки. Вулицями цього міста вона ніколи не зможе ходити спокійно.
— А твій батько, здається, професор-сходознавець, так? — не вгавав Данило.
Лейла кинула на нього швидкий погляд. Це ж треба, згадав!
— Так. Якось поїхав у чергову експедицію до своїх бедуїнів і замутив з британською студенткою. Так з’явилася я, тільки мати йому не сказала, повернулася до Англії. Я народилася в Плімуті. Потім любий татусь припхався до нас, дізнався про мене і потягнув до Москви. Далі де я тільки не жила, навіть у пустелі. Мабуть, йому подобалося ставити наді мною експерименти, змушував вчити іноземні мови. Мати це підтримувала, вони були обоє схиблені на Сході. Тому в мене східне ім’я і найнудніше російське прізвище.