— У мене недобрі передчуття,— Лейла насупилася.— Перемовини ні до чого не призведуть, це цілком зрозуміло. Але якщо ми не здаватимемо позицій, вони підпалять ще кілька районів. Або почнуть страчувати полонених. Ви просто не знаєте, на що здатен Оздемір.
У сірих очах Данила знову майнув підозріливий вираз.
— А ти знаєш?
Лейла круто розвернулася й пішла до університетської брами.
«Диво-машина успішно пройшла випробування! Вчора на полігоні поблизу Тули, за присутності государя-імператора, пройшли випробування новітньої російської бойової машини — субтерини „Свята Анна“. Машина оснащена надпотужним двигуном, а також п’ятьма матричними бурами спеціальної конструкції. Гранична швидкість пересування субтерини — 25 кубічних сажнів на годину. На борту машини можуть розміститися до 30 солдатів і до 200 пудів вибухових речовин, що дістаються без жодних перешкод у святую святих супротивника».
Двісті пудів вибухівки. Чи вистачить цього, щоб підірвати Михайлівську площу? По спині Джекі сипнуло морозцем, вона відклала російську газету і взяла іншу, з німецьким готичним шрифтом.
«Його цісарська й королівська величність здійснив раптову перевірку обороноздатності боснійського ландверу. В навчаннях брали участь 15 полків і 2 стрілецькі батальйони на чолі з командувачем військами Боснії, Герцеговини й Далмації, Ісмаїлом Коджичем фон Ігманом. Стрільби пройшли успішно, цісар Вільгельм залишився задоволений підготовкою вояків ландверу».
Якщо зіставити цю замітку з австрійської газети з тим, що Джекі прочитала в «Зорі Леобурзькій», стає очевидно, що цісар вирішив струсонути боснійські підрозділи після нещодавнього бунту в одній з хорватських частин. Вранці вони з Агнесою і Давидом написали звернення до Австро-Боснії, Франції, Британської Імперії, Росії та Китаю. Наскільки Джекі розуміла всі тонкощі, окремих дипломатичних представництв у Леобурзі не було і леобурзьким напрямком займалися різнорангові повірені в сусідніх країнах, тож очікувати негайної відповіді було складно. Під час їхньої останньої зустрічі Тео прорікав наближення Великої війни, і такі новини не могли не турбувати, особливо з огляду на неочікуване перетворення Джекі на Агнесу.
Джекі ще раз обдивилася себе. На плечі падали розкішні чорні локони, груди стискав корсет ніжно-зеленої атласної сукні — хтось притягнув її з маєтку Яблонських. Джекі нагадувала примару в самому серці цих брудних катакомб, серед сотень парових котлів. Аристократка в підземеллі! Як сильно все змінилося всього за кілька місяців. Колись їй було дуже гірко від того, що вона ніколи не зможе стати такою, як Агнеса. Натомість тепер вона знала, що це Агнеса ніколи не стане такою, як вона, але ця думка більше не тішила її.
— Джекі! Федю не бачила?
Данило різко вирвав її з роздумів, з несподіванки вона мало не впустила люстерко.
— Ні.
— Десь загубився. У штабній сказали, наче вони з Лейлою пішли на якесь чергування.
Корсет раптом став тиснути ще дужче.
— На яке чергування?
— Нагорі, в лісі. Вигнанці ходять щодня.
Вона більше нічого не питала і вискочила з кімнати.
...У темряві попереду, за тонкими стовбурами сосон і фіолетово-чорними кущами, палахкотів вогонь. Федя з Лейлою сиділи там, не сумнівалася Джекі, і вона вже збиралася рішучим кроком подолати ці нещасні кілька метрів, але ноги чомусь не слухалися. Намагаючись не шарудіти в листі клятою довгою спідницею, вона прокралася вперед і завмерла у заростях вовчатника.
— Коли ми з Давидом поверталися з заслання, він вирізав з дерева щось типу укулеле, натягнув струни з дротів,— промовила Лейла.— Звук був дивний, але мені подобалося.
— На укулеле не пробував,— гмикнув Федя.— Лише на гітарі.
— Зіграєш мені? — Лейла обернулася, щоб дістати щось із наплічника, і Джекі прилипла до дерева.
В руках вигнанки був невеликий музичний інструмент, на вигляд схожий на гітару.
— Це цайхенфольгер,— пояснила вона.— Принцип, як звичайної шестиструнної, якщо грати без примочок.
— Я кепсько граю,— Федя забрав з її рук гітару.— Але співаю ще гірше, тобі краще не ризикувати.
— Та годі прибіднятися,— Лейла закусила нижню губу, уважно роздивляючись його руки.— Не думаю, що все аж так погано. В тебе дуже гарні пальці. Пальці музиканта. Повір, я знаю, про що кажу.
Дівчина примружилася, дістала з халяви чобота блискучу флягу і зробила неквапливий ковток. Кинула погляд за помаранчеве полум’я і потягнула повітря, немов дика тварина. Джекі завмерла, чекаючи, що наступної миті вигнанка покличе її. Але вона, мабуть, так і не побачила Джекі.
— Які нахабні лестощі,— посміхнувся Федя.— До речі, ми ж ніби на варті? Я ж розполохаю всіх оздемірових шпигунів.
— Ну, не розполохаєш. Але точно розважиш.
Він глипнув на Лейлу й посміхнувся, а потім узяв кілька акордів. Звуки затремтіли і завмерли десь у сосновому гіллі.
— М-м... звучить, як наша. Думав, тут усе абсолютно інакше. Але ні: навіть зараз — навколо Леобург, а атмосфера — наче в якомусь літньому таборі.
Чорні очі вигнанки блищали, губи напіврозтулилися, і вона посміхалася самим куточком рота, але погляд залишався уважним і жорстким. Її рухи були плавні, вкрадливі, й коли Лейла присунулася до Феді ближче, це сталося так природно і граціозно, що він, байдужно перебираючи струни, навіть не помітив кілець, якими анаконда обвивала його дедалі міцніше. Чи, може, не хотів помічати і просто насолоджувався ними. Джекі гидливо примружилася, проте примусила себе залишитися на місці. Може, просто підійти і сказати, що їх шукає Данило? Зіпсувати їм вечір?
Ні. Вона не зробить цього, бо повинна побачити все на власні очі. Кращої нагоди годі й шукати.
І тут Федя заспівав. Дивно, Джекі стільки разів чула його завивання з ванної кімнати, по-своєму милі, але верескливі й часом фальшиві, та зараз він співав так, що їй не хотілося, аби пісня, хай у ній хоч сто куплетів, коли-небудь уривалася. Це був старовинний романс про кохання, який так пасував до антуражу чужого світу, що їх оточував. У Джекі краялося серце, стало боляче дихати, вона боялася навіть подумати, що те саме зараз відчуває Агнеса. Він співав. Але не для неї. Його голос чарував, але не вона сиділа поруч і дивилася на його руки, не вона ловила замислений погляд темно-карих очей. І Бог знає, про що він думав у цей момент, але вже точно не про неї.
— Усе, досить на сьогодні,— нарешті збентежено кахикнув Федя і ще раз тихенько перебрав струни.— Концерт закінчено.
— Дякую,— посміхнулася Лейла, забираючи у нього гітару.— Ти мене здивував. А тепер можна я тебе поцілую?
Джекі здавалося, вона чує їх крізь шар вати. Все навколо стало розпливчастим і мерехтливим. У скронях гучно пульсувала кров.
— Ого,— грайливо вигнув брову Федя.— А ти здивувала мене.
— Ну чому ж? — Лейла повела плечем.— Мені давно кортить. То що?
Він струснув чубчиком, криво посміхнувся і втупився поглядом у вигнанку. Джекі зціпила зуби. Міг би і змовчати — і так зрозуміло, що він має на увазі.
— Ох, Лейло,— протягнув він, продовжуючи посміхатися.— Що ж мені з тобою робити?
— Можеш нічого не робити,— серйозно відповіла вона, і її руки неквапливо поповзли по його плечах, обхопили шию.— Я сама все зроблю.
І вона поцілувала його. Отак невимушено, безперешкодно поцілувала давно заготовленим пристрасним поцілунком.
Джекі хотіла заплющити очі, відвернутися, але продовжувала тупо витріщатися на цю картину, ніби паралізована. Вона ні про що не думала, нічого не відчувала: не палала від гніву, не страждала від горя і туги, навіть сльози не душили її. У ній усередині за секунду ніби щось померло. Нитка, тонка нитка надії, яка доти з’єднувала її з тими неймовірно далекими днями в оточеному будинку, обірвалася. Її більше не було.
Джекі від початку мала рацію. І так, він саме такий. І так, чим вона тільки думала. Ну і, авжеж, він поліз до Леобурга не через неї, а по пригоди. І нарешті їх знайшов.