— Маркус — мій брат,— холодно відповіла вона вже без запалу.— Він загинув вчора у Творчому.
Залягла мовчанка. Джекі подивилася на своїх супутників.
— Хай йому грець,— пирхнув Келемен.— Був один розумний хлопець з Робітничого — і той загинув.
— Панове, ми запізнюємося,— Ґрета діловито клацнула годинником.— Пропоную вирушати негайно.
— Що? — скривився Келемен.— Так, ми запізнюємося, але ви з нами не підете. Я багато спілкувався з профспілками й обізнаний у проблемах Робітничого району, тож його інтереси представлятиму я.
— Але це несправедливо! — запротестувала Ґрета.— Та ви, либонь, і за межі вашого Творчого ніколи не виїздили. А я там живу, це мій дім, мої сусіди!
— Де таке бувало, щоб Робітничий район очолювала юна дівчина? — засміявся скульптор.— Сміх та й годі!
— Дівчина, то й що?! — вигукнула вона та вперла руки в боки. Джекі відзначила, що бачить другу жінку в чоловічих штанях, окрім Лейли.— Агнеса успадкувала своє місце від батька, чому я не можу замінити брата?
Джекі глипнула на професора Кубрика, той лише знизав плечима. Отже, обирати доведеться їй самій.
— Мені дуже шкода,— промовила вона.— Але твого брата обрав Робітничий район. Місця в Народній Раді не передаються родичам. Можливо, мешканці Робітничого району оберуть тебе, щоб ти представляла їхні інтереси. Тоді приєднаєшся до нас.
Ґрета насупилася і стиснула губи.
— Якби загинула я, мій брат пішов би до Оздеміра і змусив його відповісти за це.
— Це ще одна причина, чому ми не можемо взяти тебе з собою,— мовила Джекі.— Дай собі час пережити втрату. А ми зробимо так, щоб ці смерті не були даремні. Ходімо, панове.
Данило зачинив по собі двері. Вони з Федею швидко пересунули шафу і заблокували вхід. Старий дворецький стривожено спостерігав за ними.
— Пане Едварде... Пане Теодоре...
— Ох, Свенсоне, це не Тео,— Данило стер з чола піт.— Ми якраз по нього зібралися. Ви ж знаєте, що Тео всиновлений. А це...— він зиркнув на Федю і махнув рукою.— Ну, це його брат-близнюк. Знайшовся от. Його звуть Федя.
На щастя, Федя мало що розумів з їхньої розмови, але кивнув на знак вітання. Дворецький зблід, наче привид, але кивнув йому у відповідь, із забобонним страхом роздивляючись його обличчя, фарбоване волосся й модну стрижку. Потім перевів погляд на Агнесу.
— Панно Агнесо...
— Так, Свенсоне,— вона всміхнулася.— Це справді я.
— Ідіть звідси,— Данило поклав руки на плечі дворецького.— Будь ласка, йдіть. Дякуємо, що допомогли. Але зараз ідіть і не повертайтеся.
— Пане Едварде, пані Юліана з дочкою поїхали до Кракова, але пан Теодор...— він знову скосив оком на Федю.— Поки в маєтку залишаються Яблонські, я буду тут. До кінця.
В парадні двері вже молотили поліціянти.
— Тоді я благаю вас, як Яблонський. Не сперечайтеся. Заблокуйте двері й тікайте. Як Бог дасть, то побачимося.
Данило рвучко обійняв старого і поплескав по спині. Свенсон глухо зітхнув.
Вони лишили спантеличеного дворецького на кухні й побігли мармуровими сходами нагору. В будинку було тихо і похмуро, з повітря ніби сочилася образа. Данило причинив двері Едвардової кімнати і вказав на центр. Федя й Агнеса слухняно стали поруч. Данило заплющив очі, розім’яв шию, покрутив плечима.
На вулиці завила поліційна сирена, пролунав посвист.
— Даню... швидше танцюй свій шаманський танок, дідько! — нервово смикнув його Федя.— Чи тобі треба бубон?
Будинок. Будинок слухав його. Насуплений, наїжачений, ображений. От у чому справа! Всі розійшлися. І він залишився самотній посеред міста, охопленого протестами і страхом.
— Допоможи мені,— прошепотів Данило і почув, як ворухнулася Агнеса.— Допоможи мені. Будь ласка.
Нічого. Жодної тремтливої плями.
Дідько, чому саме зараз!
— Та годі вже, не ображайся,— Данило насупився, не розплющуючи очей.— Ми повернемося. Ми обов’язково повернемося.
— З ким він розмовляє? — схвильовано запитала Агнеса.
— Сподіваюся, не з чужопланетянами, як його дядько.
Хтось гепав у двері.
— Іменем вільного міста Леобурга, відчиняйте, поліція!
— Даню... Даню!
— Та замовкніть нарешті! — гаркнув Данило і розплющив очі. Його погляд промчав кімнатою. Хлопець зробив кілька кроків по рипучих мостинах і зупинився, впершись руками в боки.
— Слухай-но, ти,— звернувся він до порожнечі.— Через те, що портал не з’явився вчасно, мало не загинула Агнеса! Зараз нам можуть повідрубати голови! Допоможи мені, бо скоро Яблонських геть не залишиться!
Федя й Агнеса промовисто перезирнулися. Двері затріщали. Почувся постріл. Один, другий.
— Зараз рознесуть замок,— холодно констатував Федя.
В холі лунали голоси, на сходах застукотіли підбори чобіт.
Данило заплющив очі та стиснув кулаки.
Пішло все до дупи! Йому потрібен портал — і портал з’явиться!
— Даню!
Данило різко розплющив очі. Стіл біля вікна здавався йому далеким і нечітким, повітря просто перед ним тремтіло, наче над розжареною сонцем дорогою спекотного дня.
Хтось смикнув за клямку дверей.
Данило посміхнувся, взяв під руки Федю й Агнесу і зробив крок уперед.
Зала для нарад славилася своїм багатством: на стіні висів великий герб Леобурга, оздоблений коштовним камінням, підлогу встеляли дорогі східні килими, попід стінами стояли дорогоцінні годинники, золоті свічники, старовинні образи. Самі стіни прикрашали мапи й колекція монет і банкнот вільного міста Леобурга. Рада приймала тут гостей і повірених у справах Леобурга з інших країн. Але у всьому оздобленні не відчувалося ані величі, ані сенсу — лише несмак і пиха, які тепер ще разючіше контрастували з усім, що Джекі бачила вчора на Михайлівській площі. Члени «Народної Ради» розсілися за великим овальним столом.
Двері урочистої зали відчинилися, і Джекі нарешті побачила «отця Леобурга». Спогади Агнеси, непевні й розрізнені, ніяк не складалися в загальну картинку. Прогулянки Яблуневою набережною в дитинстві, сімейні обіди, дружні партії в покер ішли врозріз із тим, про що Джекі дізнавалася від інших людей. Оздемір здавався їй якимсь дияволом у людській подобі, що здатен убити самим лише поглядом. Але людина, яка встановила гільйотину в місті бунтівників, яка віддала наказ розгромити Творчий район і дозволила «блискавично» виганяти людей і спотворювати їм обличчя за сфабрикованими справами, в житті здавалася, як і багато диктаторів, дуже стриманою і презентабельною. Темне, посріблене на скронях волосся, гладенько зачесане назад, чорний костюм без жодних прикрас, якщо не брати до уваги золотий ланцюжок від годинника, що звисав поверх кишені жилета. Джекі не відвела погляду, коли Оздемір пильно подивився їй у вічі, її не скував страх. Коли вона сіла за стіл навпроти голови Верховної Ради, колишнього турецького офіцера Юміта Оздеміра, її огорнуло єдине почуття — зневага.
Ліворуч від турка сидів Ласло Варга — лисуватий, завжди усміхнений і завжди спітнілий товстун, якого на пропагандистських плакатах зображували вдвічі стрункішим і вищим. Третього «отця», Йоганна Райнгарда, на перемовинах не було.
Погляд темних примружених очей Оздеміра вперся їй у перенісся. Джекі мовчки дивилася у відповідь, відчуваючи, як спина вкривається крижаним потом.
— Люба Агнесо,— посміхнувся турок.— Яка дивна зустріч, чи не так?
Він розмовляв німецькою з легким акцентом. Джекі бічним зором помітила, як засовався на своєму місці професор Кубрик.
— Сказав би хтось вашому покійному татусеві, що ми зійдемося отак на переговори, він нізащо б не повірив.
Джекі стрепенулася, але не від того, що він сказав. Постійна напруга в тілі, необхідна для підтримки «ширми» між її та Агнесиною свідомістю, раптом спала. В голові було тихо, зникли навіть ледь відчутні імпульси, що поколювали м’язи, коли Агнеса рухалася.
Агнеса пішла.