— Свенсоне, старий,— задоволено пробурмотів Тео і погладив запітнілий бік пляшки.— Для мене приготував!
— Тільки спробуй знову нажертися, всратий ти аристократ,— Федя скривився.— Я розіб’ю цю пляшку об твою макітру.
Данило штовхнув друга в спину і вказав на двері кухні. Надворі було геть темно. Над будинком прогуркотів поліційний дирижабль, його прожектор накреслив у повітрі білу лінію. Було ясно чути постріли і вигуки.
— Це біля Ратуші,— Тео завмер, дослухаючись.
Вони пройшли через похмурий чорний сад і опинилися на тій самій вулиці, де вдень їх атакувала поліція. Перетнули слизьку бруківку і вийшли на широкий проспект Винахідників, що вів до річки. Перехрестя осявало м’яке світло газового ліхтаря. Тео зупинився в тіні й визирнув з-за рогу будинку, Данило зробив те саме. У кінці проспекту, біля набережної, розташувався загін поліції. Трохи ближче стояло кілька «акул», оточених кундшафтерами з пов’язками на рукавах. Паровий гусеничний кран розвантажував мотлох для барикади.
— Ти знаєш, де зупинка монорельсу над Інженерним провулком? — пробурмотів Тео.
Данило напружив пам’ять. Він там ніколи не був, але спогади Едварда спливали в голові неясними картинами.
— Знаю. Але ж монорельс не працює.
— Нам туди.
Більше вони не розмовляли. Федя бентежно озирався і раз по раз хапався за руків’я свого чудернацького револьвера. Місто сповнювали тривожні, тремтливі тіні. У в’язкій синій гущавині сутінків гриміли вибухи і постріли. Аристократичний район був майже повністю занурений у темряву. В кінці вулиці загуркотів мотор. Наближався паромобіль.
Данило навіть не помітив, коли в руці Тео виник револьвер.
— Так, стривай,— він схопив «брата» за лікоть.— Не треба прово...
Паромобіль заскавчав гальмами. Данило помітив спрямовану в їхній бік цівку пневмогвинтівки. Тео відштовхнув «брата» до стіни саме тоді, коли гримнув перший постріл.
Один. Тео зводить курок і стріляє у відповідь. Його огортають пелехи диму. Два. Три. Дзенькає розбите скло. Яблонський кидається до ліхтарного стовпа. Чотири. Куля чиркає по стіні. Ще одна. Тео видихає, завмирає на пів секунди і стріляє у відповідь. П’ять.
Запала хижа тиша.
— Ти щось казав, милий братику?
В Данила у вухах ще дзвеніло від пострілів. Тео простягнув йому руку і допоміг підвестися. Федя піднявся з землі сам, обтрушуючи одяг.
Вони підійшли до паромобіля. Котел продовжував пихкати. Двоє поліціянтів лежало біля відчинених задніх дверей. Ще один впирався головою в панель приладів. Водій відкинувся на спинку сидіння, його голова захилилася, чорний однострій був пробитий на грудях.
— Господи,— видихнув Федя.— Боже. Що тепер... Боже!
Він витріщив очі й позадкував.
— Нагадай-но, нащо він тут потрібен? — похмуро запитав Тео в Данила, витягуючи поліціянта з пасажирського сидіння.
— Ти перестріляв копів! Чотири людини!
— Так. А тепер допоможи Едеку витягнути водія.
— Тут чотири трупи, ідіоте!
— Їх би негайно стало п’ять, якби не об’єктивні причини.
— Федю, ну все, годі,— зітхнув Данило.— Лізь у машину.
— Ти вмієш кермувати? — поцікавився Тео.— Я не їжджу на паромобілях.
— Подивимося.
Тео сів на пасажирське місце. Данило всівся за кермо. Федя нажахано дивився на них крізь продірявлене лобове скло. Десь поруч завила сирена.
— Сідай у машину, kurwa mac!
Федя відчинив дверцята і заліз на заднє сидіння.
— Господи Боже, гидота, жах! Тут все у крові!
— Головне, що не в твоїй,— Тео кинув на нього зневажливий погляд і посміхнувся. Данило взявся за кермо і натиснув на важіль.
Лейлі здавалося, що вона висить у повітрі. Все навколо було каламутне, у вуха ніби запхали вати — звуки навколо розчинялися. Біль, що розривав праву руку від зап’ястка до плеча, неможливо було описати. Рукав почорнів від крові, але вигнанка не розуміла, що відбувається. Вона потягнулася другою рукою — відчайдушно, без надії, просто змахнула нею, ніби в тумані. Її пальці намацали гостру решітку.
Решітка. Загородження для льоду на самому краєчку даху.
Перед очима сновигали вогняні мухи, до горла підкочувалася нудота. Нагорі, на тлі оксамитово-синього неба, чорнів силует.
Можна було навіть не намагатися розгледіти його обличчя — перед очима все пливло і зливалося в одну різнобарвну пляму. Здавалося, що людина дивиться на неї з цікавістю вченого, і чомусь вона не намагалася скинути Лейлу на землю.
«Що ж ти... що ж ти не...»
А тоді силует зник. Лейла спробувала підтягтися, але праву руку немов пронизала блискавка, і дівчина застогнала, зціпивши зуби до скреготу. Вигнанка озирнулася. До землі метрів п’ятнадцять. Не стрибнеш. Кров з правого зап’ястка крапнула їй на обличчя. Лейла спробувала намацати ногою хоч якийсь виступ, хоч невелике заглиблення на стіні.
Ні.
Нічого немає.
Сили спливали.
Безглуздий фінал, чи не так? А хто сказав, що кожна смерть має бути героїчна?
Пальці розтискалися. Останній палючий дотик заліза.
Усередині все завмерло, і Лейла полетіла вниз.
Розділ 6
Штурм
Щось велике і м’яке звалилося просто Лейлі на голову, стало важко дихати. Дівчина здригнулася, але не могла ані розплющити очей, ані поворухнутися. За комір стікала гаряча рідина. Свідомість поволі поверталася, і хоча звуки навколишнього світу долітали наче крізь скло, Лейла потроху почала відчувати власне тіло. Щомиті відчуття яскравішали, і вже за хвилину вигнанка була ладна кричати від болю. Здавалося, в тілі не лишилося жодної цілої кістки. Лейла розплющила очі та спробувала поворухнутися. Зверху на ній лежав чоловік. Точніше, вже мрець. Він був ще теплий, і саме його кров крапала їй на шию.
— Ах ти ж...
Останнє, що вона пам’ятала: пальці розчіпляються, вона летить з даху. Неймовірним зусиллям Лейла виповзла з-під мерця й перекинулася на спину. Дихати стало легше. Вона лежала на купі якогось мотлоху. Крізь продертий її тілом брезентовий навіс виднілося сіре небо. Схоже, саме ця перешкода врятувала їй життя і затримала падіння біля самої землі.
Лейла відсунулася ще далі від мертвого тіла та спробувала сфокусуватися на дорозі. Повз миготіли тіні. Вулицею, гуркаючи щитами, пробігла рота поліціянтів. За ними — п’ятеро «акул». Вигнанка в тилу ворога. Чудово, просто неперевершено, дідько. І як тепер вибратися?
Втім, яке там «вибратися». Хоча навіс над цукернею дещо пом’якшив падіння, скоріш за все, в неї купа переламаних кісток. Лейла спробувала посміхнутися, але їй зрадили навіть м’язи обличчя. Єдиний вихід — чекати, поки бій закінчиться і на вулицях почнуть збирати тіла загиблих, яких після бійні на вулиці Справедливості було чимало.
Лейла насилу підвелася на лікті. Мерцем, що впав на неї, виявився поліціянт — уже немолодий, з довгою бородою, у звичайному чорному однострої. Тепер він лежав поруч і дивився в небо незрячими яскраво-блакитними очима.
Скільки часу минуло з моменту падіння, Лейла не знала. Десь чинився ґвалт, чулися вибухи, постріли, але здавалося, все це відбувається неймовірно далеко, чи не в іншій галактиці. Вулицею більше ніхто не проходив, Лейла заклякла від холоду, але біль у всьому тілі потроху стихав. Вона знову спробувала поворухнутися, їй вдалося підняти руку і подивитися на неї. Біля самого зап’ястка виднілися глибокі подряпини, шкіра навколо набрякла і посиніла. Лейла згадала, що перед падінням вона якимось незрозумілим чином, всупереч законам земного тяжіння, повисла на решітці даху. Судячи з рани, залізний штир пройшов під шкіряним браслетом на її зап’ястку, саме тому вона не впала одразу, як її вдарили. Вдарили... провокатор... червоний шарф... Лейла застогнала. Навіщо вона побігла за ним! Гадала, що, навчившись непогано кидати ножі й сяк-так поратися з револьвером, стала дивожінкою? Яка ж дурепа.