— Е-е-м... панно Яблонська...— пробелькотів він.— Я фотографую, бачте!
Він показав їй свою фотокамеру, що бовталася на шиї.
— А це...
— Це для нотаток! — випалив кореспондент.— Накидаю чернетку майбутньої статті!
Він швидко сховав коло з клавішами у торбу і підступив до Джекі. В животі у неї похололо: обличчя її нещодавнього рятівника було похмуре, очі грізно потемніли, тонкі губи були щільно стиснуті. Він уже не здавався кучерявим диваком у картатому костюмі й погнутих окулярах. У роті у Джекі пересохло. Вочевидь, вона побачила те, що не повинна була бачити. Скинути її звідси не склало б труднощів навіть для такого чахлика, як Зінкевич. А падіння з такої висоти — смерть.
— Зрозуміла,— пробелькотіла Джекі, впершись спиною у стіну.— Може, спустимося до табору? Я обіцяла вам інтерв’ю. Ви ж урятували мене.
Вираз обличчя Зінкевича ще мить залишався незмінним — замисленим і суворим, але тоді його риси посвітлішали, він усміхнувся.
— Так, звісно, було б дуже доречно.
В соборі саме роздавали обід захисникам табору й пораненим, і Тео з огидою дожовував несмачне, пересмажене м’ясо. Втім, усе, пов’язане з вигнанцями, викликало в нього глибоку відразу. Його нові знайомі розсілися на хорах собору й мовчки наминали їжу. За п’ять хвилин мала зібратися «Народна Рада». Тео випив кислого варива, яке тут називали чаєм, і посміхнувся. Рада. Вигнанці влаштували свою Верховну Раду.
— А тепер скажіть мені, хто надіслав листівку Бобрикову? — Едвард обвів присутніх суворим поглядом.
Тео скривився. По-перше, знову подумки назвав прибульця ім’ям свого брата. По-друге, він невиразно пригадував якогось Бобрикова — пишні вуса, монокль, робоча роба, але не знав, про що йшлося на зустрічі, а його двійник, най би його шляк трафив, віднедавна навчився піднімати «ширму» і не реагував на його питання.
— Не я,— здійняв руки рудий вигнанець.
— І не я,— гмикнув Федя.— Ну, і не Джекі, гадаю.
— Я цього не робив, не було рішення Ради,— серйозно мовив грек, ватажок вигнанців.
Як там його в дідька... а, Давид Дусманіс.
— Це я, хлопчики.
Голови присутніх повільно обернулися в бік вигнанки, яка сиділа на поруччі та гралася невеликим метальним кинджалом. Ще п’ять лез виблискувало на її шкіряному корсеті.
— Лейло,— тихо, але з помітним роздратуванням вимовив головний вигнанець.— Як це розуміти?
— Ви мали інший клопіт, я вирішила взяти це питання на себе,— сонцесяйно всміхнулася вона.— А що?
— Він сьогодні приходив до мене,— повідомив Данило.— І попередив, що Оздемір не просто втік. Він поїхав до Петербурга по армію. Бобриков переконує нас узяти місто під контроль, поки наш очільник не повернувся.
— Ну, от бачите, він допомагає,— зблиснула зубами вигнанка.— А ви панікуєте.
Лейла закинула ногу на ногу й відхилилася на стінку, звабливо вигнувшись.
Верхні ґудзики на її сорочці були розстебнуті, стиснуті корсетом груди неспокійно здіймалися. Тео зіперся на сходинку біля органу та спостерігав за нею з-під примружених повік. Гарна дівка, дуже гарна. І так мило вдає войовницю. На Лейлиному чолі виднілися садна, рука була перебинтована. Певно, втрапила вчора в халепу десь у місті. Тео згадав відчуття, яке охопило його, коли він побачив її вперше. Він зустрічав чимало гарних жінок, ще більше — небезпечних, здатних убити без найменших вагань, але жодного разу не відчував нічого подібного. Він ніби знав її раніше. Бачив уві сні. Зустрічав у дитинстві. Щось до болю знайоме. Щось своє.
Вигнанка помітила його зацікавленість і зміряла крижаним поглядом, Тео безтурботно всміхнувся їй у відповідь. Дівчина підібгала губи, її чорні очі задумливо примружилися, ніби вона міркувала, як точніше метнути в нього кинджал.
— Едварде, ти не проти відтепер вести з ним перемовини від нашого імені? — сказав Давид.— А ти, Лейло... більше так не роби.
Дівчина звела брови і капризно набундючилася. Тео посміхнувся. Авжеж, вона не збирається підкорятися. Федя помітив його погляд, спрямований на Лейлу, і знервовано засовався. Той факт, що вигнанка постійно була присутня в думках його двійника, додавав певної пікантності, особливо з огляду на те, що шансів на неї цей білявчик не мав жодних. Абсолютно.
— Гаразд,— мовив Данило.— То що ти бачила на вулиці Справедливості, Лейло?
— Я бачила того, хто почав стрілянину. І це був не один з кундшафтерів, як кажуть у таборі,— вигнанка зістрибнула з поруччя.— Чоловік умисно начепив червоний шарф і пишні вуса, а згодом їх позбувся. І ще, цей тип... він буквально розчинився в повітрі на моїх очах.
— Та ну,— кинув Федя.— Там був портал?
— Ні, портали ж я бачу,— Лейла знизала плечима.— Це наче цирковий фокус. Стрибнув — і нема. А тоді він повернувся і вдарив мене.
— І ти впала з даху,— підсумував Данило.
— Ні, я повиснула на краю, він підійшов, подивився на мене і втік. Не розумію, чого не добив.
— Отже, хтось спровокував бійню і зник. І цей хтось тепер знає, що ти його бачила.
Лейлине обличчя спохмурніло.
— Оздеміровому агенту нелогічно було б залишати тебе в живих,— Федя потер підборіддя.— Адже стріляли з боку протестувальників, поліція лише відповіла.
— Відповіла двомастами пострілами в беззбройний натовп,— холодно відказала Лейла.— Можливо, він побоявся виходити за межі наказу.
— Кому, крім Оздеміра, вигідно спровокувати бійню?
Тео збирався мовчати все «засідання», але їхні міркування видавалися настільки недолугими, що він не витримав.
— Росії.
— А Австро-Боснії? — запитав його «брат».
— Певною мірою, якщо австрійці тишком почали мобілізацію,— погодився Тео.— Поміркуйте самі: Оздемір бореться з протестом понад місяць, і розвитку ситуації нема. Ваш Бобриков розповідає, що російські війська стоять на кордоні Нейтральної зони. Гадаєте, так легко тримати армію в повній бойовій готовності? Це колосальні витрати. А знаючи запальність царя Бориса, можна припустити, що він уже давно не покладається на Оздеміра. Отже, відповідь проста: Бобриков має рацію, і найближчим часом росіяни увійдуть у Нейтральну зону, щоб захопити Леобург, а це — їхній casus belli.
Вигнанці мовчки свердлили його поглядами.
— Треба готуватися,— кивнув Давид.
— До чого?
— До оборони. Зміцнювати позиції до того, як сюди прийде російська армія.
Тео засміявся.
— Якщо сюди справді прийде російська армія, ви можете готуватися лише до власного похорону. Вони не залишать від Леобурга каменя на камені. Вони привчені так воювати.
— Твої пропозиції? — сухо спитав Давид.
— Контратакувати поліцію і зайняти урядові будівлі,— кинув Тео.— Це вам сильно не допоможе, але в Агнеси... тобто в тієї дівчини буде шанс звернутися до гарантів недоторканності Леобурга на гербовому папері з печаткою Верховної Ради. Можливо, швидка реакція Австро-Боснії на певний час стримає наступ росіян. А якщо дуже пощастить, цісар надішле сюди кілька полків.
Рудий вигнанець розгорнув на підлозі мапу Леобурга й тицьнув у окреслену пунктиром зону на північному сході міста. Тео підійшов до нього.
— Якщо ми дістанемося району в’язниці, то захопимо поліційні склади,— пробурмотів він.— Тут є кілька дирижаблів, трохи зброї. Якщо ми сконцентруємо удар сюди, їм буде складніше боронити урядовий квартал.
— Розділимо загони на два фланги,— приєднався Давид.— Поліція переважно зосереджена тут, біля Ратуші та Скарбниці.
— Й біля будинку Оздеміра,— втулила Лейла, схилившись над мапою.— Тут.
Тео здивовано вигнув брову. Звідки вона знає про цей будиночок?
— Це його літня садиба,— насторожено зазначив Тео.— І він бував там украй рідко, а мешкав у іншому маєтку, біля парку Вчених. Багато леобуржців навіть не здогадувалося, що це будинок Юміта.
— Леобуржці не здогадувалися, а я здогадалася,— вишкірилася вигнанка.— І тут повно поліції, я бачила з даху.