— Живий?
Федя щось нерозбірливо пробелькотів у відповідь. Револьвер у його руці так і лишився невикористаним. Вигнанець зістрибнув на землю й побіг. Загін заблокованих захисників табору скористався секундною розгубленістю поліції. Вони перебігли і захопили місце за дальньою барикадою майже біля собору. Федя витер піт з чола і потягнув важелі на себе. Кабіну сповнило парою, машина дала задній хід.
Тепер головне — знайти Джекі. Якщо вона ще жива.
На перехресті прицілу з’явилася нова ціль: боєць «акул», який роздавав електричні удари навсібіч, прокладаючи дорогу своїм людям до собору.
— Привіт!
Тео сіпнувся й роздратовано видихнув.
— Як тут справи?
Вигнанка, незвично жвава, всілася поруч. Вона стискала в руках новеньку пневмогвинтівку.
— Так, це мені,— коротко наказав Тео.— І сховайся за стіною. Жінкам тут не місце.
— Га?
Лейла презирливо посміхнулася, ніби не повірила в те, що почула. Яблонський простягнув руку, але дівчина вдарила по ній і капризно закопилила губи.
— Хіба тебе змалку не вчили, що брати чужі іграшки негарно? — глузливо кинула вона.— Працюй чим є!
Що вона собі дозволяє? Тео здивовано вигнув брову. Лейла притулилася до блискучої латунної трубки прицілу.
— А ми таки непогано влупили їм по сраці,— прошепотіла вигнанка.— Он той, командир, мій.
Тео повернувся до прицілу. Загін Давида справді перейшов у контратаку і тиснув поліцію до напівзруйнованої східної барикади. Один з Оздемирових «спеців» у новеньких, ще блискучих обладунках указував своїм людям потрібний напрямок. Раптом він смикнувся і відсахнувся. Куля чиркнула об бруківку поруч. Балон Лейлиної гвинтівки тоненько свиснув. Ще одна куля розірвала мішок з піском на барикаді.
— Хай йому чорт!
Лейла роздратовано видихнула й зробила ще один невлучний постріл. «Акули» вже дивилися в їхній бік. Тео схопив вигнанку за руку. Ледве вони відсунулися від вікна, як протилежну стіну зрешетили кулі.
Тео потягнув дівчину за собою на інший кінець галереї. Лейла важко дихала, її очі гнівно блищали. Вони засіли біля іншого вікна.
— Якого біса, в мене ж так добре виходило. Та-а-ак, он ще один,— азартно прошепотіла вона за секунду.— Ближче, ближче підходь, дитинко...
Щось у її інтонації здалося Тео пекельно моторошним. Він обернувся до неї й заворожено стежив за кожним рухом: як стискаються навколо цівки її тонкі пальці, як здіймається у глумливій, неусвідомленій посмішці куточок її уст, як тремтять вії від звуків чужих пострілів. Лейлине дихання стало уривчастим, на чолі проступили краплини поту, вона закусила нижню губу і примружилася, ніби у передчутті неймовірного, божевільного задоволення. Поклала палець на спусковий гачок. Ще секунда і...
— Пух! — прошепотіла Лейла і вистрілила.
Командир «акул» упав долілиць.
— Влучила! — зойкнула дівчина, і її чорні очі спалахнули від пристрасних радощів.— Диви, Яблонський! Я його завалила! І...— вона знову притулилася.— Бах! Ще один! Ха! — вона сховалася за стіну й потрусила гвинтівкою, сяючи щасливою посмішкою.— Я класно стріляю!
Тео відсунувся від вікна й кинув на неї похмурий погляд.
— Це живі люди.
— Були,— жорстко відповіла Лейла.— Я була на вулиці Справедливості, моралфаже. Я все бачила.
— Змінюймо місце.
Вони поповзли до сходів, що вели з хорів униз.
Спускаючись, Тео мигцем побачив дещо на тому боці площі. Він припав плечем до стіни й обережно визирнув. Трьома вузькими провулками повільно повзли якісь машини. За ними, на відстані в кілька метрів, рухалися загони поліції. Їх було набагато менше за тих, що штурмували табір.
Леобург уже потонув у сутінках, роздивитися детальніше було складно. Тео підняв гвинтівку і поглянув у приціл.
До площі наближалися Chemische Panzerwaffe.
Танки хімічної атаки.
Оздемір геть сказився?
Леобург до нещодавньої технічної виставки удосконалив британські вогнеметні моделі. Й тепер трибаштові панцирники сунули з західного боку, куди зігнали захисників майдану поліціянти.
— Kur-r-rwa,— загарчав Тео.
Лейла обернулася й запитливо кивнула. Потім глипнула у вікно.
— Боже, я й забула, що ця курка тут!
Тео простежив за її поглядом. Дівчина в сірому плащі й хустинці схилилася над пораненим. Танки невблаганно наближалися до неї.
Федя вискочив з бульдозера. Його досі тіпало від вібрації всередині кабіни. Навколо металися люди, димні сутінки розривали спалахи пострілів.
Джекі має бути десь у соборі, з пораненими.
Короткими перебіжками він кинувся до Михайлівського собору. Коли до головного входу залишалося кілька метрів, по бруківці чиркнула куля. Ще одна. Федя втягнув голову в плечі та стрибнув за барикаду. Було боляче навіть дихати. Лишилося два метри. Два нещасні метри. Перестрибнути навіть можна. До горла підкотила нудота, на очах проступили сльози. Ні, він не годиться для всього цього лайна. Зовсім. Війна не для нього. Поруч з головою знову хльоснуло.
«Тікай з майдану, дурню».
Федя здригнувся. Оце тільки Яблонського в голові бракувало.
— Відчув, що тхне смаженим, і зняв-таки «ширму»? — вголос просичав Федя.
Судячи з розмитого зображення, яке передавав йому Тео, той перебував десь нагорі.
«Сюди йдуть танки. У них вогнемети і газ. Знайди шолом, повідом вигнанців і забирайся звідти».
Здавалося, злякатися сильніше він просто не в змозі, але шлунок болісно стиснувся.
— Який ще в дупу шолом...— буркнув Федя.— Я шукаю Женю.
Цієї миті в голові промайнула картинка. Дівчина... в хустині... сірий плащ...
Федя мало не схопився з місця. Тео її бачив! Він дивився на неї з іншого боку собору. І просто на неї повзла якась пекельна машина.
Федя не встигне. Навіть якщо побіжить і його не підстрілять. Вона задалеко.
— Тео...— видихнув Федя.
«Запізно».
Хлопець ще дихав. Джекі витягла з сумки бинт і почала поспіхом тампонувати рану. Біль під лопаткою посилювався, ніби вона досі відчувала ту кулю, що проштрикнула Агнесине тіло. Студент не приходив до тями. Світ навколо перетворився в одну велику димову завісу, Джекі не бачила нічого, крім закривавленого бинта і власних посинілих на холоді рук, які швидко розмотувати тканину. Раптом щось змінилося. Навколо стало тихо, аж надто тихо — так, ніби всі навколо заклякли від жаху. Джекі почула скрегіт і повільно звела погляд. За кілька метрів від неї, вивергаючи клуби пари, зупинився триголовий залізний монстр. Джекі не могла поворухнутися. Центральна башта повільно поверталася в її бік. Дуло піднялося й опустилося, фокусуючись на ній. Вона подумала — треба бігти, подумки вже майже бігла, але тіло не слухалося. Дуло залізної махини дивилося просто на неї. Раптом щось із силою смикнуло її вбік. Джекі відлетіла на метр і боляче вдарилася коліном. Зверху хтось навалився, стало важко дихати. Бічним зором дівчина вловила щось помаранчеве. А тоді відчула нестерпний жар.
У вухах дзеленчало, дим роздирав легені. Її схопили за комір і потягли до собору, а вона все ніяк не могла оговтатися. З дула триголового монстра вихопився ще один струмінь вогню.
Її знову штовхнули. Полум’я вдарилося об купу мотлоху. Тхнуло паленою гумою. Світ ніби зупинився. Жахливий скрегіт вивертав усі нутрощі. Джекі зціпила зуби й замружилася. Не було ні часу, ні простору. Може, так і вмирають? Можливо, вона вже померла?
— Женю...
Джекі обережно розплющила одне око, потім друге. На неї дивився Федя. Його обличчя було так близько, що вона не бачила нічого, окрім нього. Вона могла заприсягнутися, що це саме він, хоча Федя не носив бакенбардів і його волосся не було темно-русявим. Але він дивився на неї з такою тривогою і переляком, наче вона була його найбільшою цінністю. І він справді мало не втратив її.