— Женю, ти ціла?
Звуки німецької мови ніби вжалили її і пробудили зі сну. Джекі кліпнула.
Це був Тео. Авжеж, це був Тео.
— А... поранений? — прошепотіла вона.
Вона спробувала повернути голову вбік, але Тео схопив її обличчя в долоні й не дозволив їй поворухнутися.
— Не дивися туди. Зрозуміла?
Джекі ще раз кліпнула. Тео сповз із неї, притулився спиною до купи мотлоху й вихопив револьвер.
— Біжи до дверей на рахунок три.
Джекі перекинулася на живіт і підповзла до нього.
Навколо все застилав дим, щільну білу завісу лише іноді розкраювали полум’яні язики вогнемета. Хтось несамовито волав німецькою, але Джекі не могла розрізнити ані слова. Дим змішувався з людськими стогонами, пекельним скреготом гусениць, пихтінням парових турбін і пострілами, перетворюючись на нестерпний убивчий хаос.
— Один,— прошепотів Тео, прокручуючи барабан.— Два...
Наступної секунди він штовхнув дівчину в плече й почав стріляти кудись у темряву. Джекі побігла. Вона не бачила нічого, крім масивних чорних дверей собору. Джекі влетіла в темний коридор і продовжувала бігти, не тямлячи куди ступає, мчала не озираючись, поки не натрапила на колону посеред зали і не сховалася за нею. Дівчина важко сапала ротом повітря. Клятий корсет, хто вигадав цю нікчемну дурню! Вона спробувала розпустити тасьму, але пальці не слухалися. З темряви вигулькнув Тео і рвучко підняв її з підлоги.
— Ти мусиш сховатися. Чуєш мене?
Він схопив її за плечі та струснув.
— Я вже ховалася, а тоді...— Джекі затнулася.— Я не зможу сидіти й чекати, коли люди...
Тео вперто дивився на неї, в темних очах сяйнув гнів. Усередині Джекі все стислося, ніби хтось зненацька затягнув корсет ще тугіше — і вона впізнала це відчуття. Агнеса знала Тео набагато краще за неї й повсякчас відчувала подібне.
— Це не обговорюється,— прокарбував він.— Ти — це все, що у них є. Ти — найважливіша, Женю. І я наказую тобі: сховайся.
Вона важко ковтнула і закивала. Яблонський дістав один зі своїх револьверів і вклав їй у долоню.
— Вмієш користуватися?
— Н-не дуже...
— Все одно тримай при собі. Нехай буде,— він відпустив її і побіг до виходу. Джекі хотіла поставити йому тисячу, десять тисяч запитань, але не могла навіть поворухнутися. Зрештою вона попленталася до сповідальні Райнгарда.
Данило зачудовано дивився на металеву махину, що вайлувато повзла площею в напрямку барикад. Земля тремтіла від стукоту гусениць. З дула центральної башти раз по раз вихоплювався довгий язик полум’я. Дула двох менших башт поки що мовчали. Захисники табору закидали танки пляшками з паромобільним пальним, на корпусах залізних монстрів танцював вогонь, але вони не зупинялися, як охоплені вогнем «краби».
Поруч, ховаючись за барикадою, сидів Давид.
— Що робити з цими вогнеметами?
Вигнанець кинув на нього похмурий погляд.
— З вогнеметами? Дуже сподіваюся, що це лише вогнемети.
Один з танків під’їхав майже впритул до собору. Він височів перед барикадою, за якою ховалося кілька людей. Дула його бічних башт зі скреготом розвернулися. В повітря вихопилися струмені сірої речовини. А тоді — ще один залп полум’я.
Кілька секунд Данило нічого не розумів: люди схоплювалися з укриттів і бігли, потім падали, корчилися від болю і повзли, сичали, стогнали, падали і знову корчилися в муках. Данило ніби заціпенів і не міг відірвати погляд. Видовище в’їдалося в мозок, вгризалося в пам’ять, а він не міг ані допомогти, ані зупинити ці тортури. Хлопець повільно звівся на ноги.
— Назад! Не смій!
Давид смикнув його за холошу, й Данило незграбно звалився за барикаду. Здавалося, він утратив зір — усе навколо зливалося в однорідну сіру кашу, і тільки в голові миготіли картинки: люди біжать, люди падають, люди волають.
Данило розгублено роззирнувся. За кілька метрів лежав мертвий «шоломоголовий». Трохи далі, втупившись у купу мотлоху, стояв паровий бульдозер. Данило обернувся до вигнанця.
За хвилину вони вже сиділи в потрощеній кабіні бульдозера.
— Це тупо жесть,— бурмотів Данило. В лупатих шоломах було важко дихати, на плечі тиснуло. Давид смикнув кілька важелів, і бульдозер ожив.
— Це самогубство! — за каламутним склом шолома його обличчя здавалося дуже далеким, голос лунав ніби з-під землі.
Так, самогубство. То й що?..
Вони насилу вирвали ківш з купи мотлоху й розвернулися. Машина натужно пихкала і завалювалася на правий бік.
Танк поливав вогнем барикаду. Порівняно з їхньою машиною, він здавався жалюгідною бляшанкою. Бульдозер повз уперед зі швидкістю равлика, проте поступово прискорювався. Давид смикнув за важіль управління ковшем. Потужні поршні опустили край ковша й вирівняли його паралельно до землі.
— Тримайся! — вигукнув Давид.
Данило вчепився в крісло. Бульдозер розганявся. Поліціянти помітили загрозу. По кабіні заляскали кулі.
Танк стояв до них боком. Бічна вежа повільно розверталася в їхній бік. Давид потягнув важіль управління ковшем, але його заклинило. Ще секунда — і вони вріжуться в танк! Данило вперся ногами в приладову дошку і напосів на важіль разом з вигнанцем.
Нарешті ківш піднявся, і бульдозер усією масою врізався в бік танка. Зубці ковша увійшли між колесами гусениць. У лобове скло, поцятковане кулями, вдарив струмінь сірого диму.
— Піднімай!!!
Данило витиснув важіль ковша до упору. Бульдозер натужно заскреготав, ківш продовжував підійматися, і танк піднімався разом з ним. Бічна башта знову випустила струмінь газу. Центральне дуло плюнуло вогнем, але помаранчевий хвіст затріпотів у повітрі, не влучивши в ціль. Мотори танка ревли, проте він повільно перевертався, наче величезний залізний жук. Давид рвучко опустив інший важіль, і бульдозер почав наступати, завалюючи танк на бік.
Нарешті газова машина перекинулася. Права гусениця, пошкоджена зубцями ковша, більше не рухалася. Давид смикнув Данила за рукав.
— Забираймося!
Вони вилізли з кабіни і притьмом кинулися до собору. Данилові долоні пекли, але він не звертав на це уваги. Важкі чорні двері сховали їх від безпорадного гуркоту танка і радісних леобуржців, які закидали камінням і саморобними бомбами поліціянтів, що вистрибували з башт.
Данило впав просто на холодну підлогу. Секунду він нічого не відчував, ніби вимкнувся. Але за мить його руки неначе охопив вогонь. Біль став нездоланним, Данило загарчав. Він швидко здер із себе шолом і подивився на руки. Шкіра взялася велетенськими червоними пухирями.
Тео вибіг на хори і знову прилаштувався біля вікна. Стемніло, тож зрозуміти, що відбувається, допомагали лише криваві відблиски охоплених вогнем барикад і язики полум’я вогнеметів.
Ситуація вирівнювалася: перший шок від застосування танків минув, леобуржці здогадалися перекинути одну машину за допомогою бульдозера. Ще один панцирник чомусь не просувався вперед. Тео глянув у приціл. Там коїлося щось незрозуміле. Машина то їхала вперед, то зупинялася. Може, двигун? Але ні, не схоже. Чи...
Він уже бачив сьогодні дещо подібне.
Усередині танка ніби відчувалася відчайдушна боротьба. Вочевидь, людожерські Оздемірові накази не всім припали до душі.
Хай там як, лишався ще один. Третій танк продовжував періщити у протестувальників вбивчим коктейлем з вогню й отруйного газу.
Тео подивився на свою стареньку гвинтівку. А тоді — на три запальні набої, що лишив йому один з вигнанців. Навіть добре, що він не обмінявся зброєю з Лейлою. Пневмогвинтівки на такі витівки не спроможні.
Леобуржці могли скільки завгодно кидати в танк пальне. Британські моделі мали всередині систему екстреного охолодження і залишалися невразливими для вогню. Крім одного місця — вузького отвору відводу на бак з хімічними речовинами.