Тео посміхнувся. Хоч якась користь із відвідувань виставок леобурзької науки і техніки! Яблонський закинув запальний набій й пересмикнув затвор. Одна секунда, дві. Він повільно вдихнув. Танк майже розвернувся до нього потрібним боком. Тео звів курок. Танк сунув далі. Ще трохи... Ще...
Танк розвернувся ще на кілька градусів. Цієї миті протестувальник жбурнув під гусеницю танка вибуховий пакет. У повітря вихопився пелех диму і приховав за собою жадану ціль. Але Тео вже натиснув на спусковий гачок. Постріл збігся з моментом вибуху.
— Kurwa!
Він схибив.
Тео ледве стримався, щоб не розтрощити гвинтівку об стіну.
Башта розвернулася і випустила струмінь вогню в бік, звідки прилетів вибуховий пакет. Водій розвернув панцерваффе, й хімічний бак виявився поза зоною ураження. Тео вилаявся, зарядив ще один набій і побіг до сходів. За кілька хвилин він був на оглядовому майданчику, прилаштував гвинтівку поміж ґраток огорожі. Вітер посилювався, темрява скупчувалася. Люди хаотично пересувалися площею серед пелехів важкого ядучого диму. Хімічний бак знову опинився на мушці. Танк незграбно дав задній хід, мало не наїхавши на «акулу», і розвернувся. Тео вистрілив.
Запальний заряд чиркнув по баку, але нічого не сталося. Бо Яблонський знову не влучив.
Тео зціпив зуби, дістав з кишені останній набій і заплющив очі. Фінал «Золотого Грифа» у Вайомінгу, три роки тому. Останній постріл. Місцеві дивилися на нього, нахабного європейця, майже з тим самим презирством, як і на шаєнів, яким дивом пощастило вижити. Він ніхто, навіть не людина. Й, авжеж, у Вайомінгу будь-яка дитина на будь-якому ранчо стріляє краще за нього. Вони його ненавиділи. А він прицілився і вистрілив. І виграв.
Тео ніколи не ненавидів тих, хто хотів його вбити. Бо знав, що вони не встигнуть цього зробити. Й от сьогодні...
Тео скинув гвинтівку і прилаштував кольбу до плеча. Останній шанс. Він влучить, бо...
— Яблонський...— просичав він,— ніколи... не хибить...
Його руки тремтіли — чи то від люті, чи з образи на самого себе, всередині все ходило ходором. У такому стані він нізащо б не влучив. Тео відсунувся від гвинтівки. Останній набій. Більше їх нема. Що ж про нього подумають, якщо дізнаються, що він не зміг влучити в ціль з третьої спроби!
Танк під’їхав під самісіньку стіну собору і тепер був практично недосяжний для пострілу. Момент проґавлено. Потрібна інша позиція. Тео окинув поглядом протилежні будинки. Дах будівлі праворуч був би ідеальним місцем. Але дістатися туди неможливо: це тил поліції. Яблонський знову вилаявся і відсунувся від ґрат.
Раптом поруч щось задзижчало. Тео обернувся. Над площею вигулькнув механічний метелик. Гурвіц сьогодні літав без пасажирів: просто нарізав кола над кривавим побоїщем, наче цікавий турист. Божевільний вилупок.
Тео піднявся на ноги і махнув йому. Літоциклетка хитнулася і запихкала, розвертаючись. За секунду машина ковзнула колесами по даху собору, зменшуючи швидкість, і незграбно прилаштувалася на самому краєчку майданчика. Гурвіц заглушив мотор і зістрибнув із сидіння.
— Доброго вечора,— криво посміхнувся він.
Тео окинув його гидливим поглядом. За своє життя він бачив чимало божевільних винахідників, але Оз Гурвіц, безсумнівно, давав їм усім величезну фору. В його неспокійних темних очах і зараз було помітно дивний блиск, ніби він щиро радів, що став свідком захопливого видовища. Неабияка розвага: не щодня ж людей масово вбивають у самісінькому центрі міста.
— Найдобріший,— холодно відповів Тео.— Є справа.
— О ні,— відразу ж махнув рукою винахідник.— Я дотримуюся нейтралітету!
— Авжеж,— кивнув Тео.— Я поки що теж. Відносно тебе.
З обличчя Гурвіца раптом зникла посмішка. Тео показав йому гвинтівку.
— Тут — запальний заряд,— спокійно пояснив він.— І я витрачу його або на танк, або на твою корчомаху, якщо ти спробуєш злетіти з даху без мене.
Обличчя механіка витягнулося. Раптовий порив вітру жбурнув білосніжний шарф Оза йому в обличчя.
— Он як? — нервово посміхнувся він.— І після цього твоя кузина розповідатиме про права і справедливість, і про якусь там свободу вибору?
— Моя кузина, безсумнівно, так не вчинила б. Усе ж таки як добре, що я — не вона.
Гурвіц зміряв його довгим поглядом.
— Чого тобі треба?
— Перенеси мене на дах того будинку,— Тео вказав пальцем у темряву.
— Але ж там поліція! Вони почнуть стріляти!
— Тоді тікай, і почну стріляти я.
Винахідник зціпив зуби і невдоволено пограв жовнами. Секунду він розгойдувався, переминаючись із п’яти на носак, а тоді махнув рукою на літоциклетку. Тео видерся на пасажирське сидіння і просунув руки в ремені безпеки. Гурвіц пропалив його лютим поглядом, натягнув окуляри і завів мотор. Механічні крила стрепенулися і зашаруділи — «диво леобурзької техніки» похитнулося і зірвалося з даху. Вони спікірували майже до самої землі, у вухах засвистів вітер. Гурвіц вирівняв апарат і спрямував його до двоповерхового будинку. Тео вивільнив руки з ременів і стиснув гвинтівку. Летоціклетка заклала крутий віраж майже над головами поліціянтів і підлетіла до даху двоповерхової будівлі. Почулися постріли. Тео коротко видихнув і стрибнув на дах. Крила зі свистом розсікли повітря, апарат Гурвіца почав набирати висоту, а поліціянти продовжували розгублено стріляти йому навздогін. Тео підбіг до краю даху і заліг. Танк поливав вогнем двері собору: деревина вже почала горіти. Ще кілька хвилин — і двері розіб’ють на друзки. А там понад сотня поранених...
Тео прилаштував кольбу до плеча, звів курок, а тоді заплющив очі й завмер.
Один постріл.
Останній шанс.
Яблонський...
Ніколи...
Не хибить.
Його тіло повністю розслабилося, наче він перестав ним керувати. І саме в цю секунду Тео розплющив очі, прицілився й натиснув на спусковий гачок.
Від гуркоту заклало вуха. Простір затопило яскраво-помаранчеве світло. Вибухова хвиля була така сильна, що Тео добряче відчув її на протилежному боці площі. Чарівні вітражі собору з дзенькотом розлетілися на друзки. Тео підвівся на лікті й оглянув поле бою. Поліціянтів з передового загону позбивало з ніг. Пекельного трибаштового монстра пожирало полум’я, метал деформувало, наче зім’яту бляшанку. Протестувальники, шоковані вибухом, спершу не могли повірити в такий успіх, а тоді ринули в контрнаступ. Людська хвиля котилася за поліцією, наче цунамі. З люка третього танка вистрибували люди й бігли, тікали, драпали щодуху. Тео поглянув на свою стареньку, потерту гвинтівку, поцілував кольбу, а відтак мерщій побіг до протилежного краю даху.
Розділ 7
Сьомий ніж
Федя притулився до стіни собору і дістав цигарку. Останнім часом він палив дуже мало — бракувало вільного часу. Бісове життя! Ані палити, ані писати. Крізь мертві вибиті вікна цідилося ніжно-бузкове світанкове світло. Він так і не знайшов Джекі, проте лікар із собору запевнив, що вона в безпеці. Звідки той міг знати? Хто взагалі може бути в безпеці в цьому шаленому хаосі? Настрій був препаскудний, кортіло їсти і спати. Федя клацнув запальничкою, раз, другий, вона бризкала іскрами, але вогонь так і не спалахнув. Над вухом щось креснуло. Федя здригнувся й обернувся.
Просто над ним стояв Тео, сигара в його зубах диміла. Він тримав гарну мідну штуку з капсулою прозорої рідини, над якою танцював вогник. Федя розкурив цигарку й кивнув. Яблонський незворушно запхав свою чудернацьку запальничку до кишені й сів поруч. Так вони сиділи мовчки, дослухаючись до далеких звуків на крайніх барикадах, що зрідка порушували безтурботність ранку.
Федю роздирали змішані почуття. Він розумів, що мав би сказати Тео одне-єдине слово, але ніяк не міг себе змусити. Те, що Тео врятував Джекі, вартувало набагато більше за буденне «дякую». Проте його ставлення до двійника — як до настирливого зубного болю — ані на дрібку не змінилося. Федя набрав у груди повітря, щоб почати розмову, але так і не зібрався з духом. Натомість просто опустив «ширму».