— Мені,— твердо відповіла Джекі й поглянула вигнанці в обличчя.— Вони теж люди.
Давид підвівся і поправив ремінь. Рубець на його щоці в напівтемряві здавався чорним.
— У скарбничому сховищі — жодного лео,— похмуро повідомив він.— Вони вивезли все. Є надія на сховище Банку Леобурга, ми поки що не маємо туди доступу.
— Якось викрутимося,— кинув Мак.— Доведеться скинутися всім містом. Головне, що все скінчилося.
— Скінчилося? Все тільки починається,— гмикнула Лейла.— Гаразд, я в душ, зустрінемося за обідом.
Вигнанка випурхнула з штабної. Джекі потерла втомлені очі. Давид знову подивився на неї.
— Ви з Марсело написали листи до сусідніх країн, що влада в Леобурзі перейшла до Народної Ради, оскільки Оздемір утік з міста?
— Так,— зітхнула Джекі.— На гербовому папері, з печаткою, від імені Агнеси. Все, як треба.
— До речі,— мовив Мак.— Сьогодні ми знайшли цікаву штуку в кабінеті Оздеміра. Схоже на великий фарбелауф. Ніяк не збагну, навіщо він йому. Конче треба, щоб ви поглянули.
Давид кивнув, продовжуючи пильно дивитися на Джекі.
— За дві години на Михайлівській...— він запнувся.— Треба попрощатися з загиблими. Сподіваюся, ти знайдеш слова... Агнесо.
По руках Джекі сипнуло сиротами. Їй знову доведеться говорити з леобуржцями. Вони їй вірять, а вона... а вона підводить їх у вирішальний момент. Вона не може їх урятувати.
— І зроби ласку,— м’яко додав вигнанець.— Подрімай бодай годину, ти дуже втомлена.
Джекі кивнула, підвелася і вийшла зі штабної. У коридорі було темно, і дівчина уважно дивилася під ноги, щоб не перечепитися через котрусь трубу або рейку. Раптом просто перед нею з темряви матеріалізувався силует. Джекі скрикнула з несподіванки. Силует хапнув її і заштовхнув до кухні.
У тьмяному жовтому світлі газових ліхтарів Джекі розрізнила кучеряве волосся, круглі окуляри і добре знайомий картатий піджак. Австрійський кореспондент! Хлопець затулив їй рота долонею і гаряче зашепотів на вухо:
— Панно Яблонська... Не лякайтеся, благаю вас! Я не заподію вам шкоди!
Джекі мимоволі згадала його холодний і безжалісний погляд на вершечку собору. З переляку звело шлунок. Звідкіля він тут узявся, просто посеред вигнанського лігва?!
— Не лякайтеся, я не вдирався сюди таємно — мене пропустив Дусманіс. Я попросив зробити кілька знімків,— Зінкевич схилив голову набік і насторожено запитав: — Якщо я відпущу вас, ви не кликатиме на допомогу?
Джекі похитала головою, ковзаючи поглядом по навколишніх поверхнях. Потрібне щось важке... пательня... ще краще — ніж... бодай виделка!
Кореспондент повільно відсунув долоню від її обличчя. Дівчина сіпнулася і скинула його руки.
— Що ви собі дозволяєте?! Як ви...
— Маємо лише кілька хвилин,— урвав її Зінкевич.— Хотів би для початку вибачитися, якщо налякав вас там, на даху... Тоді я не був упевнений, що зможу запропонувати вам те, що можу запропонувати зараз,— він нервово припасував окуляри.— Я приїхав до Леобурга невипадково.
— Хто б сумнівався,— пробурмотіла Джекі, розминаючи плечі після його чіпких пальців.
— Я — представник такої могутньої сили, про яку ви навіть не здогадуєтеся. Сили, яка може допомогти вам вистояти у війні, що насувається на Леобург. Ви потрібні нам, саме тому я витягнув вас із Ратуші.
— Дуже ґречно з вашого боку, але не очікуйте на люб’язність у відповідь,— сердито відповіла Джекі.— І перейдімо ближче до справи.
— Що вам відомо про нинішню Австро-Боснійську Імперію?
Джекі важко зітхнула. Вона і приблизно не уявляла, що це за монстр і де пролягають його межі.
— Ви зібралися грати зі мною в географічну вікторину?
— Це неповоротка, поточена тлінню туша,— з презирством просичав він.— Вона смертельно хвора, але поки що смертельно небезпечна для всіх свідомих людей.
— А ще — це гарант недоторканності Леобурга.
— О так, не сумнівайтеся,— з божевільним блиском в очах посміхнувся Зінкевич.— Тільки-но телеграфіст відіб’є перший символ вашої телеграми цісарю Вільгельмові, його вірні боснійські пси з’являться тут і нікому не дозволять окупувати вас раніше за нього.
— Що ви пропонуєте? Сидіти і чекати на інших окупантів?
— Шукати друзів! — вигукнув він.— Я тут, бо у вас є друзі! Я — представник Комітету революційних сил Австро-Боснії!
Що за маячня? Джекі втомлено закотила очі.
— Нехай так.
— Якщо ти не австрієць, а віднедавна — ще й не боснієць, то ти другого сорту, ти ніхто,— Зінкевич задер підборіддя.— Повстання в Мариборі, бунт у хорватських казармах у Далмації, «Хода непокірних» у Празі — всіх топлять у крові, а з якою жорстокістю розчавили протест угорців кілька років тому, вам має бути відомо! Вони всі програли. Їхніх лідерів було страчено або заслано, жодної їхньої вимоги досі не виконано,— кореспондент перевів дух.— Але зрештою ми вирішили об’єднатися. Ми обплутали всю імперію. Ми всюди. І сподіваємося, що Леобург стане нашим вірним союзником.
У Джекі від хвилювання звело зуби. На її місці Агнеса, певно, розгубилася б так само, але принаймні вона справді була дочкою Яблонського і представницею законної влади, а не... жалюгідною пародією з накладним волоссям. Вона ж не політикиня, здатна ухвалювати такі рішення!
— В-вибачте мене, Павле,— мовила Джекі.— Це дуже складне питання, і, боюся, без обговорення з моїми радниками я нічого не зможу вам відповісти.
— Я б міг чекати вічність, але у нас катма часу,— з жалем відповів Зінкевич.— Розгляньте можливість зустрічі з представниками Комітету якнайшвидше. Коли вирішите, дайте мені знати.
Джекі кивнула і вислизнула з кухні, намагаючись заспокоїти шалене серцебиття. Вона побігла до своєї кімнати, перш ніж хтось знову вискочить на неї з темряви. Ця інформація здавалася їй настільки важливою, що вона не знала, чи викладати її ввечері на нараді. Чи всім вигнанцям можна довіряти? Чи не зіштовхне вона Леобург у безодню світової війни? Їй було нестерпно моторошно, і ще відчутнішою стала її самотність. Імовірно, вони вже ніколи не зустрінуться з Агнесою. А Федя... Джекі знову почувалася в будинку в облозі, як тоді, в Романівці, але з нею більше не було Феді, який обіцяв стояти поруч, навіть коли навколо буде валитися світ. Кілька секунд вона боролася з бажанням побігти і розповісти про все саме йому, але потім подумки все-таки вгамувала себе. Звісно, бігти треба. Але зовсім до іншої людини.
— Лейло, стривай!
Вигнанка вже відчинила люк, що вів до душової кімнати, і закинула на плечі рушник. Давид зупинився за метр, наче не зважувався підійти ближче.
— Вирішив потерти мені спинку? — Лейла посміхнулася куточком уст.
Давид усміхнувся й опустив погляд. Вона могла побитися об заклад, що його щоки спалахнули.
Після стількох років вона досі здатна змусити його зашарітися.
— У мене є важливіша місія.
Це ніколи не закінчиться. Його почуття — єдине, в чому Лейла могла бути певна. З одного боку, це навіть пригнічувало, але якби її спитали, чи справді вона бажає, щоб це припинилося, вона б заперечила.
— Я вмираю з утоми, може, пізніше?
— Я тільки сьогодні зрозумів, що «пізніше» може і не бути,— вимовив вигнанець і раптом звів на неї погляд,— Лейла аж відступила, втягнувши голову в плечі.
— Так, Давиде, ми тут...
— Я хочу, щоб ти взяла керування на себе, якщо я загину.
— Я?!
— Так.
— Чому не Мак?
— Бо...— він скуйовдив волосся.— Бо я довіряю лише тобі.
Лейла відчувала, що досі стоїть на твердій землі, але омріяного полегшення геть не відчувала. Що це в біса за заповіт?
— Давиде, я не можу. Ти знаєш, чому я досі тут. Я не хочу керувати.
— Мак тобі допоможе. Ти впораєшся. Хлопці поважають тебе не менше за мене.
Вона важко ковтнула.
— То я тепер твоя заступниця?
— Ти моя...— він затнувся.— Сподіваюся, це лише формальність. Але пообіцяй мені.
— Ну...— вигнанка відчула, як запашіли щоки.— Тобі я відмовити не можу. Але спробуй не помирати, добре?