— Я не хочу обговорювати з вами наші плани.
— Ваше право, лише дозволю собі уточнити, що представники країн Нового поясу будуть присутні на завтрашньому вечірньому засіданні українського Сойму.
— Зрозуміло. Це все, про що ви хотіли повідомити?
— Я вже казав вам. Леобург висить на волосині. Час іде. Планів своїх Оздемір не змінював.
Бобриков допив каву і підвівся з-за столу.
— До речі, до вас не звертався такий собі «Революційний комітет Австро-Боснії»?
— Уперше чую.
— За моєю інформацією, вони мають вийти з вами на зв’язок,— монокль Бобрикова зблиснув наче розчаровано.— Якщо так трапиться, я б не ігнорував їх на вашому місці. Комітет має вихід на високопоставлених австрійських офіцерів.
— На що ви натякаєте?
— Коли вибухне війна, навіть якщо ви не встигнете звернутися до цісаря Вільгельма, і Нейтральна зона стане театром бойових дій, вам доведеться сподіватися тільки на швидке закінчення. А воно неможливе без послаблення одного з супротивників. Ревкомітет Австро-Боснії може вразити імперію зсередини — це вам на користь.
— Ви так зворушливо дбаєте про нас,— гмикнув Данило.— Схоже, ми дорого заплатимо за цю турботу.
— Ви занадто недовірливий, Едварде. Я, звісно, не філантроп, але наші цілі — зупинити війну і врятувати свою країну — збігаються. Тому я сприяю вам і сподіваюся на взаємну послугу. Мені час, бувайте здорові.
Він вийшов через чорний хід. Данило задумливо дожував бутерброд, запив його охололою кавою і вийшов з маєтку.
Тео йшов центральним коридором лігва вигнанців. Після наради в Ратуші настрій геть спаскудився. Владу в його місті контролюють дилетанти. Вони гадки не мають, що треба робити. Часу обмаль. А вони не натішаться засіданнями у великій гарній залі!
Раптом він помітив тонку смужку світла, що пробивалася з-за прочиненого люка. Яблонський зупинився і зазирнув всередину, та так і закляк. Він у житті бачив чимало, але не таке. Зі стіни кімнати стирчали два залізні штирі, й Лейла, почепившись на них, енергійно підтягувалася. На ній майже не було одягу, якщо не брати до уваги шматок еластичної тканини навколо грудей і вузькі чорні кальсони. Чи... мабуть, ці речі були з її реальності: Тео бачив такий непристойний одяг на жінках у домашньому фарбелауфі в Романівці. Й вони теж робили фізичні вправи.
Лейла тим часом вправлялася в тому ж темпі та з тим самим завзяттям, коротко видихаючи і вдихаючи. Її м’язи здавалися залізними. Тео зачудовано рахував і незабаром збився з ліку. Його огорнуло дивне відчуття: він ніби опинився в іншому світі, де жінка може легко робити те, що, либонь, не з першої спроби вдалося б йому самому.
Дівчина підтяглася востаннє і відпустила штирі. Кілька секунд вона розминала м’язи рук і відновлювала дихання, а тоді випросталася, склала долоні наче до молитви і склепила повіки. Обличчя стало таким спокійним, ніби вона заснула. Лейла зігнула одну ногу в коліні й завмерла знову, утримуючи рівновагу. Тео не міг поворухнутися, час ніби застиг. Вигнанка повернулася в попереднє положення, потім широко розставила ноги й нахилилася, упершись ліктями і головою в підлогу. Лейла легко перенесла вагу на руки, постояла на голові й повільно зробила в повітрі шпагат. Не милуватися спокусливими вигинами її тіла було абсолютно неможливо, Тео обережно втягнув повітря, щосили намагаючись не видати своєї присутності. Лейла знову підвелася на ноги і промовила, не розплющуючи очей:
— Яблонський, не хотіла заважати тобі підглядати, але раптом у тебе щось термінове.
Тео сіпнувся, але швидко опанував себе і зайшов до кімнати. Лейла дивилася на нього спідлоба, впершись руками в боки.
— Підглядати не в моїх правилах, але, Господи милосердний, я ніколи не бачив нічого подібного.
— І як, сподобалося?
Тео ковзнув поглядом по її грудях, обтягнутих лише тонкою тканиною, й оголеному животу і величезним зусиллям волі звів погляд на її обличчя.
— Цілком.
— Зараз ще більше сподобається.
Лейла потягнулася до свого корсета і дістала метальні ножі.
— Відійди.
Тео ледве встиг зробити крок, як у колоду за його спиною увійшло мініатюрне лезо. Лейла зробила ще один кидок, потім розвернулася і метнула ніж з розвороту. Тео подумки відзначив рівну лінію руків’їв, що стирчали з колоди, і скептично посміхнувся.
— Я б убив тебе тричі, перш ніж ти кинула першого.
— От хвалько.
— Справа не в мені. Я бачу, що ти зробиш, за секунду до того, як ти вирішуєш кинути свою іграшку.
Він підійшов до колоди, висмикнув ножі та простягнув їй. А сам став навпроти, спокійно опустивши руки.
— Перевіримо?
Вигнанка криво посміхнулася.
— Не те щоб я зовсім не хотіла тебе вбити...
— Не хвилюйся, люба, я тобі не дозволю. Але для початку не кидай. Просто виріши.
Лейла коротко видихнула і розім’яла плечі. Тео стояв спокійно, розслаблено опустивши руки, але уважно стежив за її діями. В певну мить її обличчя стало дуже зосередженим, м’язи на руках напружилися, а дихання зупинилося. Тео вихопив револьвер і спрямував цівку на Лейлу саме в ту секунду, як вона захопила метальний ніж, аби кинути.
— Вбив,— самовдоволено посміхнувся Тео.
— Гаразд,— Лейла роздратовано стиснула губи.— Спробуймо ще раз.
Вона пройшлася кімнатою, намагаючись не дивитися на нього. Потім між її брів на дрібку секунди залягла зморщечка, плечі напружилися, і Тео знову вихопив револьвер.
— Вбив.
— Ще раз,— розлючено видихнула Лейла, її очі недобре заблищали.
Минуло кілька секунд і...
— Вбив.
— Що це за кляті фокуси! — обурено вигукнула вигнанка.
— Це не фокуси, люба, а роки наполегливих тренувань,— Тео підійшов до неї.— У Вайомінгу я навчився розрізняти блеф і доволі непогано вправлятися з револьвером. Але там я також навчився ловити змій. Змія боїться людини, але якщо її загнати в кут, то єдиний для неї шанс вижити — налякати, а тоді встигнути атакувати першою.
— «Неймовірні пригоди Теодора Яблонського», у п’ятьох томах,— глузливо кинула Лейла, розпихуючи по пасках у корсеті шістку ножів.— Досить на сьогодні, дорогенький.
Тео пхнув револьвер до кобури.
— Визначити, коли змія справді готова атакувати, доволі складно. Але тому поєдинок ще цікавіший,— Тео окинув її оцінювальним поглядом.— А от коли ти готова застосувати зброю — я маю на увазі, справді готова,— тебе видає мова тіла. Завжди.
Лейла вигнула брови і злегка посміхнулася. У її погляді щось змінилося — з’явилася якась млосна, задумлива мла. Дівчина відклала корсет і обернулася до Тео.
— А я б хотіла потренуватися з тобою,— вона усміхнулася без тіні глузування.— Гадаю... ти міг би... багато чого мене навчити. В тебе чимало... досвіду...
Лейла потягнулася до нього, і серце Тео загупало в скронях, ніби паровий молот, її темні очі блищали, і цей загрозливий, бунтарський рубець на гарному обличчі зводив його з глузду. Тео вже майже бачив, як вона зойкне від несподіванки, коли він різко притисне її до себе, відчував у своїх руках її гаряче тіло. Лейла наблизилася до його вуха й прошепотіла:
— Що тепер тобі каже мова мого тіла?
Тео торкнувся її талії і м’яко пригорнув дівчину до себе, але раптом відчув, як щось гостре вп’ялося йому в шию.
— Вбила.
Що це в дідька таке?! Адже ж він бачив, як вона сховала всі ножі в паски корсета!
Тео здійняв руки і повільно відступив. Лейла тримала ніж, спрямований на нього, але тепер відверто глузувала.
— Почекати, заманити, знищити,— вона криво посміхнулася.— Сьомий ніж. Ти бачиш, коли я готова атакувати, а я бачу, коли ти втрачаєш концентрацію. Бій ніколи не закінчується, Яблонський. Ніколи.
Він засміявся і скуйовдив волосся, але потім запитав серйозно:
— Ти тренуєшся, щоб убити його?
— Так.
Лейлині рухи стали різкими, вона шарпнула килимок для тренувань, накинула сорочку і взяла корсет.