Федя важко зітхнув. Йому здавалася завеликою не лише мапа, а й саме місто. Їхніх сил навряд чи вистачить на оборону всього периметру. Розумніше буде утримувати пагорби на північному заході та правий берег річки. Нема сенсу залишатися в Творчому районі, де вигоріла половина будинків. А ще важливим пунктом на мапі була дорога, що йшла від західного виїзду з Леобурга, Австрійських воріт, через Нейтральну зону до Українського Королівства. На півдні й південному заході за містом також були пагорби й ліс, і саме там розташувався вигнанський «завод», отже, цю ділянку теж слід прикрити ретельніше...
Грюкнули двері. Федя підвів голову. До нього йшла Лейла, і ледве їхні погляди зустрілися, хлопця ніби хльоснули крижаним батогом. Він зціпив зуби і втупився у мапу, уникаючи дивитися на дівчину.
Хай їй грець. Краще б вона залишалася в штабі. Або на площі. Де завгодно, аби якнайдалі від нього.
— Якщо ти гадала, що в моїй особі отримала потужний стратегічно-аналітичний центр, то...
— Звісно, я так не вважаю,— м’яко всміхнулася вона.— Але тобі я принаймні довіряю. Давид завжди казав, що довіра — найголовніше. Сподіваюся, ти щось вигадаєш. Ти ж у нас молодець, чи не так?
Федя витягнув з-за вуха олівець і насупився. Знущається? Вигнанка здавалася розслабленою і безтурботною, ніби тієї ранкової наради зі стріляниною не було. Її темні очі були трохи примружені, вона посміхалася самим куточком вуст.
— Для тебе це все іграшки?
— Нам треба протриматися до повернення Давида. Та й по всьому.
— Ага. А разом з ним прилетить Капітан Америка?
Лейла засміялася і торкнулася його плеча.
Вона занадто близько. Занадто. Якщо вона посунеться ще на сантиметр, то...
— Ти мене підставила,— Федя звів брови.— Про такі пропозиції повідомляють заздалегідь.
— Це була не пропозиція, а наказ. Дякую, що не став сперечатися. Певно, це було неприємно, але...— вигнанка зітхнула.— Я готова на все, щоб загладити провину.
Слова, що зривалися з її вуст, наче краплі води, падали в нього, відлунювали в голові, хай яких зусиль Федя докладав, щоб її не слухати. Лейла ковзнула до нього, і Федя навіть не помітив, як вона опинилася між ним і столом. Їхні стегна зіткнулися, й от він уже не може не дивитися на неї, і немає нічого, крім її величезних чорних очей і цих карміново-червоних губ, цього рота, який обіцяє стільки насолод.
Це третя реальність. Небезпечна, перекручена, неправильна.
Вони обоє пошкодують.
— Лейло, ти — моя біда.
Вона посміхається, її долоні повзуть по його плечах, вона, гойднувшись уперед, шепоче на вухо:
— Я твоя.
...Одна крапля переповнює океан.
Рипить стіл, шарудить зім’ята карта. Слова перетворюються на шепіт, дихання — на зітхання, присутність — на дотик. Кров прискорює біг, гуде у вухах, рветься назовні. Федя вже не тут, він не знає нічого, крім цього пекельного полум’я всередині, й тисяча демонів керує ним. Думки заливає розпечене олово, в ньому все тоне, і він рухається кудись вогненним тунелем без жодної мети. Лейла обвиває його, вона всюди, Федя відчуває її на шиї, на плечах, на стегнах. Її вуста наче мед, її шкіра — атлас, її волосся пахне димом і трояндами.
...Раптово вигнанка вперла долоню у Федині груди і завмерла.
— Тихо! Чуєш?
У коридорі щось гримнуло, почулися квапливі кроки.
Реальність упала на Федю, наче крижана брила з карниза сонячного дня.
Господи Боже. Та це ж божевілля.
Зім’ята мапа Леобурга валялася на підлозі, солдатики й олівці розлетілися по всій залі. Федя зіскочив зі столу і миттєво стягнув з нього Лейлу. Вигнанка зніяковіло кахикнула, застібаючи ґудзики на сорочці. Вони намагалися не дивитися одне на одного.
Цієї миті двері відчинилися, і до зали влетів вигнанець.
— Дирижаблі!!! — вигукнув він.
— Які ще дирижаблі? — сторожко звела брови Лейла.
— Бойові! — хрипко крикнув розвідник.— Оздемір повертається з цілою армією!
Джекі сиділа як на голках. Екіпаж під’їхав до круглої високої будівлі, більше схожої на фортецю, ніж на урядовий будинок. В’їзд крізь арку їм перепинили гвардійці у чорних одностроях, як і ті, що охороняли резиденцію короля. З воріт з неочікуваною спритністю вибіг низенький лисуватий панок у чорному фраку, з розлогою темною бородою. Він щось схвильовано пояснив гвардійцям, шлагбаум піднявся, й екіпаж покотився крізь арку.
Всередину круглого двору виходили під’їзди, як у звичайному житловому будинку. Біля кожного входу висіли прапори держав. Спинилися біля під’їзду з прапором Леобурга.
— Дуже радий, дуже радий, панове,— пробурмотів панок німецькою, потискаючи руку Данилові.— Панно Агнесо... на жаль, ми не були знайомі особисто... дозвольте відрекомендуватися — Нандор Галь, повноважний представник вільного міста Леобурга в Українському Королівстві. Я добре знав вашого батька.
Джекі помітила його сторожкий погляд, але простягнула руку. Галь акуратно стиснув її долоню й уклонився, а тоді жестом запросив їх увійти.
Кабінет леобурзького чиновника був на першому поверсі — простора зала з оксамитовими червоними портьєрами, столом для перемовин і секретером. У кутку розташовувався робочий куточок, а поруч на столі була розстелена дивовижна мапа Українського Королівства. Кордони країни проступали над папером залізним частоколом, а міста видавалися іграшковими — крихітна вінницька ратуша цокала годинником на башті, над Одесою тріпотів малесенький жовто-блакитний прапорець, а між Львовом і Житомиром катався мініатюрний паротяг. Україна була мов жива. І столиця її була аж ніяк не Вінниця — короною був увінчаний Київ, який перебував під владою Російської Імперії по той бік Нейтральної зони — величезного рубця з залізними зубами, що розділяв українські землі. Неподалік Києва, на правому березі Дніпра, розташовувався Леобург.
Джекі присіла в крісло поруч з мапою, Данило сів біля неї. Давид став спиною до вікна.
— У нас обмаль часу,— Галь уперся кулаками в стіл.— Прошу вибачення за поспіх, ви, певно, втомилися з дороги...
— Пане Галь,— урвала його Джекі.— Чому ви нам допомагаєте?
Представник Леобурга насупився і стиснув губи.
— Тому що...— він зам’явся.— Гадаю, ви ставитеся до мене з певною недовірою, адже на посаду мене призначив Оздемір. Ви маєте на те повне право. Скажу так: я повністю поділяв погляди вашого батька на будівництво держави, але вважаю ту катастрофу, яка спіткала Леобург, наслідком його злочину.
У кімнаті запала мовчанка, Галь висунув шухлядку і дістав звідти газету.
— Август Яблонський, як і всі ми, не мав права залишати Леобург без уваги. В нашому місті виріс монстр, а ми продовжували жити лише своїми турботами,— він показав Джекі передовицю з її зображенням з мітингу на Михайлівській.— «Леобург помер... Так, ми, саме ми занапастили свою останню обитель. Я прошу вибачення у всіх вас від імені мого батька, Августа Тадеуша Яблонського. Але я маю виправити його помилку». Ось що я прочитав у «Wiener Zeitung», ось чому я з вами.