Джекі кивнула. Стаття Зінкевича, хай там як, таки допомогла їм.
— Що це за екіпажі біля під’їзду Малопольського Князівства? — задумливо мовив Давид.
— До Вінниці прибули міністр закордонних справ і кілька делегатів з краківського Сойму. Також тут є міністри Дунайських князівств і делегація з Троїстого Балтійського союзу. Всі вони чекають на ваш виступ у Соймі сьогодні ввечері. Унікальна можливість!
— А король? — Джекі зашарілася, почувши власний хрипкий від хвилювання голос.— Мені казали, що ви влаштуєте зустріч.
— О так,— Галь заклав руку за спину і виструнчився, ніби король раптом з’явився в кімнаті.— Його величність Болеслав приділив нам час у своєму щільному графіку. В цьому я не мав сумнівів, адже Українське Королівство одним з перших визнало суверенітет Леобурга. Я домовився про аудієнцію о п’ятій.
Що?! Джекі глипнула на золотистий циферблат величезного підлогового годинника й похолола.
— За пів години?! То я... я... так скоро?
— Так, і тому я хотів сказати кілька слів, перш ніж ви поїдете до резиденції,— представник Леобурга почепив на ніс круглі окуляри на золотому ланцюжку.— Становище короля нині не найсприятливіше. Партія його супротивників у Соймі значно посилилася. Болеслав вважає, що за допомогою перемовин і союзів існує можливість якнайдовше стримувати войовничий настрій Австро-Боснії, і, слід визнати, йому досі це майстерно вдавалося — в Україні панував мир. Він боїться втратити рятівний нейтралітет, тому навряд чи піде на пряму військову допомогу Леобургу, щоб не накликати гнів іншої імперії — Російської...
— Але про що мені тоді з ним говорити? І... якою мовою?
— О, ви майстерно виголошуєте промови, пані Агнесо,— усміхнувся Нандор Галь.— Якщо вам не вдасться переконати його величність, можливо, до вас дослухається Сойм. Що ж до мови, король — колишній офіцер австрійського ландверу. Він блискуче володіє німецькою.
Ще й німецькою. Вона ж затинатиметься через слово! Джекі судомно втягнула повітря. Клятий корсет, у ньому геть неможливо дихати. Ще кілька хвилин — і вона зомліє та гепнеться на підлогу.
— Шкода, що коронний гетьман нині виїхав на військовий вишкіл,— зітхнув Галь.— Можливо, розмова з ним була б ще продуктивнішою. Свого часу Ярошенко був капітаном армії Російської Імперії і добре знає загрозу, яку та собою являє. Але, даруйте, я зробив усе, що міг.
— Дякую,— Джекі заплющила очі, в голові паморочилося.
— Не хвилюйся, Агнесо,— хрипко промовив Данило, і це прозвучало геть невтішно.— Ти впораєшся.
Три, два, один...
— Їдьмо,— Джекі підвелася з крісла.
...Серце гупало в скронях. Джекі вийшла з екіпажа перед величним порталом з мармуровими колонами, поруч з якими вона почувалася піщинкою. Під ногами зашурхотів гравій. Данило щось мовив їй на вухо, але дівчина майже не розбирала його слів. Гвардійці відчинили перед нею двері.
— Женю...— (Вона здригнулася, коли Данило назвав її на справжнє ім’я).— Король — це лише посада. Він — звичайна людина. Не бійся. Ну ж бо, з Богом.
І Джекі, інтернатська невдаха, рушила назустріч вінценосній особі.
Внутрішнє оздоблення резиденції було не таке пишне, як сама будівля. В усьому тут відчувалися скромність і стриманість — ані червоного дерева, ані позолоченої ліпнини, хіба що величезна кришталева люстра в холі. Тільки-но Джекі переступила поріг, до неї вийшов чоловік у військовому однострої. Від хвилювання все пливло в неї перед очима — навіть не роздивилася його обличчя, лише зауважила вистрижений за козацькою модою довгий чуб і поголені скроні.
— Його величність чекає на вас,— мовив він німецькою і зробив жест рукою.
За мить Джекі опинилася у просторому світлому кабінеті. Посередині стояв овальний стіл для переговорів, під стінкою — диван і невеличкий секретер. На стіні висіло кілька мап, і Джекі впізнала в обрисах країн Українське Королівство з Нейтральною зоною посередині, Російську Імперію і величезну, розміром з пів континенту, Австро-Боснію. Біля протилежної стіни розташувалася книжкова шафа. Біля самого вікна стояв письмовий стіл, за яким сидів чоловік. На перший погляд, він здався їй худорлявим і непоказним, утім, коли Болеслав підвівся їй назустріч і наблизився, виявилося, що він доволі міцний. Джекі схилила голову в поклоні, а тоді оглянула сухорляву фігуру у військовому кітелі й зупинила погляд на обличчі — вузькому, з запалими щоками, гладенько поголеному. Чуприну король мав світлу, майже білу, а ще білясті брови і світло-сірі очі, з промінчиками зморшок у куточках. На тонкому носі зручно сиділи невагомі круглі окуляри, їхній ланцюжок вів за вухо.
Оце і все?
Джекі сама не знала, що думати: з одного боку, вона не очікувала корони і соболиної мантії, але з другого — український вінценосець здавався аж надто непоказним, а його кабінет — бідним, як помешкання спартанця.
— Вітаю вас, панно Яблонська,— повільно промовив він німецькою.— Як ваша подорож?
Його погляд залишався холодним і очікувальним, Джекі нервово смикнула зав’язки на капелюшку, вагаючись, чи скинути його, чи ні. Якби ж вона знала хоч щось із придворного етикету!
— Чудово. Дякую, ваша величносте.
— Дозвольте висловити співчуття з приводу жахливих подій у вашому місті,— король зробив жест до крісла, і вона рушила за ним.— Ми як ніхто розуміємо ваш біль.
— Саме тому я тут,— промовила Джекі, знову відчуваючи, ніби за неї говорить хтось інший. «Інший», який не плутає артиклі й не забуває розтягувати голосні відповідно до леобурзького акценту. І це саме його промови друкують у зарубіжних газетах. Авжеж, вона сама не спромоглася б на таке!
Болеслав потягнув за ручку на ланцюжку, десь дзвякнув дзвоник, і до кабінету занесли тацю з двома філіжанками. Поки ад’ютант розливав каву, король дивився їй в обличчя з задумливим виразом. Тільки-но вони знову залишилися наодинці, Джекі провадила:
— Я не гаятиму вашого часу: і над Леобургом, і над вашим королівством нависла смертельна загроза. Дорогою ми бачили безліч ваших військових і бронепоїзди, і тепер я розумію, що ви так само усвідомлюєте цей факт і готуєтеся до оборони. А ми воюємо вже зараз. Воюємо без «завтра», ваша величносте. Становище в місті жахливе: у скарбниці нема грошей, ми не маємо зброї, не маємо армії, лише жменьку відчайдушних добровольців. А наш ворог має потужного союзника, і ви знаєте, про кого йдеться. Я не вірю, що Юміт Оздемір залишить Леобург. Він обов’язково повернеться. Повернеться скоро і, боюся, на чолі цілої армії, тому без вашої допомоги ми не встоїмо,— Джекі зробила паузу, обличчя Болеслава залишалося замисленим і похмурим.— Ви — єдина наша надія, а ми — єдина перешкода, яка відокремлює вас від війни. Ви ж розумієте, що вони не зупиняться, проковтнувши Леобург?
Король кинув у філіжанку два шматочки цукру і помішав каву срібною ложкою.
— Панно Яблонська, я чудово розумію ваш відчай. Ви цілковито маєте рацію — ми готуємося до оборони. Але я маю уточнити: ми так живемо. Це наше життя — щомиті бути готовими захищатися. Раніше так не було — й Україна довгі століття не мала державності. Але тепер ми виплекали покоління, яке за лічені дні здатне перетворитися на армію і застосовувати для оборони будь-які підручні засоби. Бути готовими до війни щохвилини — наша єдина можливість вижити. Але поки війна не прийшла до нас, ми не закликатимемо її на нашу голову. Ми не можемо вступати в союзи, які ставитимуть нас під прямий удар. Ми не хитатимемо власний нейтралітет.
— Якщо ви не маєте наміру укладати союзи, що тут, в такому випадку, роблять польські війська? Ми бачили їх на полігоні біля кордону,— Джекі стиснула кулаки, аж заболіли долоні.— А представники Дунайських князівств? А Троїстого союзу?
Болеслав презирливо вигнув губи. У Джекі склалося враження, що український король і сам не схвалює прибуття іноземців, але з якоїсь причини нічого не може з цим удіяти.
— Це традиційний щорічний вишкіл, нічого більше,— холодно кинув король.— Про жодні союзи не йдеться. Ми дотримуємося нейтралітету.