— Леобург так само дотримувався нейтралітету, навіть армії власної не мав. А Леобург — це не Україна з її родючими землями. Та їм навіть земля наша не потрібна,— пирхнула Джекі.— Вони просто хочуть зробити наших учених своїми рабами, от і все. А тоді війна прийде і до вас, ваша величносте, можете не сумніватися. І жоден нейтралітет їх не зупинить.
— Послухайте,— Болеслав сьорбнув кави.— Українське Королівство існує, хоча лише якихось тридцять років тому ніхто не сумнівався, що довго ми не протягнемо. А зараз усі ключові рішення ухвалюються саме тут, у Вінниці, а не в Петербурзі чи у Відні. І в цьому велика заслуга такої політики. Ми не втручаємося в ігри гігантів, а вони натомість не чіпають нас.
Джекі відкинулася на спинку крісла і посміхнулася.
— А як же Київ?
— А що Київ?
— Ви малюєте його вашою столицею на мапах, сидячи у Вінниці. Невже не прагнете звільнити його?
Болеслав стиснув губи, його очі роздратовано звузилися.
— На все свій час. Запевняю вас, ми вміємо чекати.
Джекі видихнула, намагаючись заспокоїтися. Його спокійний тон і сонний вираз обличчя раптом почали так дратувати, що вона ледь стримувалася, щоб не вихлюпнути каву, яку король так спокійнісінько пив, йому на голову.
— Зараз, коли я розмовляю з вами, моє рідне місто, можливо, бомбардують з дирижаблів чи палять з вогнеметів. Моїх людей, можливо, труять газом,— засичала вона.— Ми теж трималися за той клятий нейтралітет, але коли трапилася катастрофа, нам ніхто не допоміг. Жоден гарант нашої безпеки не запобіг цій трагедії.
— Співчуваю,— кивнув Болеслав.— Я сьогодні ж визнаю за Народною Радою з вами на чолі право спадкоємності влади, і Сойм ухвалить постанову на вечірньому зібранні.
Папірець! О, він ду-у-же допоможе їм проти Оздемірових танків!
— Дякую, але я сподівалася...— Джекі зціпила зуби.— Я сподівалася на істотнішу допомогу. Нам потрібна зброя — стільки, скільки зможете дати.
— Скільки людей мешкає в Леобурзі? — несподівано запитав Болеслав.
— Близько ста тисяч.
— Ви відповідальні за сто тисяч, панно Яблонська. А на підконтрольних Українському Королівству землях — десять мільйонів. Я не можу ризикувати десятьма мільйонами заради ваших ста тисяч. Ми не надаватимемо вам зброї.
Джекі відчула, як від кипучого гніву спалахнули щоки. Перед очима промайнули довгі ряди тіл під закривавленими простирадлами, жовті черевики, жерло танкової гармати, що дивиться на неї, і вогняний струмінь, від якого її врятував Тео... Стогін, кров, операції під склепінням собору, обпечені Данилові руки. На очі накотилися сльози. Як він може бути таким спокійним?!
— Невже ви не розумієте... вони ж усі загинуть! Усі! — Джекі зірвалася з місця і нервово пройшлася кабінетом.— І я загину разом з ними! Ми не маємо нічого! Вони вбивають нас, а світ лише дивиться! Ви просто сидите і чекаєте, коли небо впаде на наші голови!
Ох, Данило її вб’є! Замовкни, дурепо, негайно стули пельку...
— Заспокойтеся, будь ласка,— в голосі короля вперше почулося хвилювання.
— Я просто в розпачі від вашої бездіяльності! — Джекі трусило від гніву, вона нависла над королем і вперлася руками в боки.— Зараз, у цю хвилину, ви можете перешкодити вбивствам, але ви... ви боїтеся! Коли ви одними з перших визнали наш суверенітет усупереч думці імперій, ви не боялися?!
— Панно Яблонська,— втомлено зітхнув Болеслав.— Я поділяю ваше обурення, але зі свого боку можу лише обіцяти, що в разі продовження бойових дій Українське Королівство прийме, розмістить і забезпечить ваших біженців усім необхідним. Також найближчим часом до Леобурга прибуде гуманітарна допомога. Якщо вам знадобиться моє сприяння щодо організації міжнародного конгресу гарантів недоторканності ваших кордонів — можете цілком на мене розраховувати. Але зброя... ні.
Запала мовчанка, і Джекі раптом почула дуже знайомий звук — тихий механічний скрегіт. Болеслав закасав рукав і подивився на наручний годинник.
Такий самий, яку неї. Японський годинниковий «павук» тарабанив лапками по його зап’ястку, і король опустив важіль, щоб вимкнути будильник.
— Це японський годинник? — пробурмотіла Джекі вголос.
— Що? — король кинув на неї погляд.— Так, японський. І в мене за кілька хвилин наступна зустріч. Перепрошую, Агнесо.
Він підвівся з крісла, демонструючи, що час аудієнції вичерпано. Джекі люто смикнула зав’язки капелюшка, намагаючись зав’язати бант.
Вона вилетіла з кабінету, не прощаючись, і стрімко залишила резиденцію. Після напівтемряви холу в очі боляче вдарило червоне світло сонця, що вже поволі ховалося за жовтими кронами дерев. До неї підбіг Данило. Дівчина не зупинилася і швидкими нервовими кроками попрямувала до екіпажа.
— Ну як? Чого мовчиш?!
— Нам торба,— розпачливо видихнула вона і відчинила дверцята екіпажа, не чекаючи, поки це зробить водій.— Нічого не вийде. Даню, я нагримала на нього. Я нагримала на короля.
— Е-е...— тільки і сказав її «кузен».
Лейла навела тетранокль і клацнула лінзами. Сутінки забарвилися зеленим, а вдалині, на тому березі річки, за огорожею парку і між будинками спалахнули яскраві силуети.
— Чому вони зупинилися?
Мак опустив свій тетранокль і обернувся до неї.
— Тут наші позиції. Поки вони не з’ясують їхню міцність, не ризикнуть атакувати.
— Скільки їх? Хто це взагалі в біса такі?
— Розвідка доповіла, що їх близько тисячі, не так і багато,— Мак знову поглянув у тетранокль.— Можливо, це леобуржці, що втекли з Оздеміром. З розпізнавальних знаків у них — лише пов’язка з леобурзьким левом, як у кундшафтерів.
Лейла закусила нижню губу і задумливо звела брови.
— Скільки мають техніки?
— Кілька броньовиків і три бойові дирижаблі. До міста дирижаблі поки що не підходили, швидше за все, їх використовують для розвідки.
— Чиї дирижаблі? Російські?
— Вочевидь, що так,— знизав плечима вигнанець.— Вони дуже високо, інші так не літають. Але імперського орла нема.
— Їх замало, щоб захопити Леобург.
— Так,— погодився Мак.— І це ще більше насторожує.
Лейла прибрала тетранокль у торбу і відповзла від краю даху.
— Евакуюйте поранених до штабу. Всіх біженців з Творчого — у підземні сховища під Університетом. У Михайлівському соборі й Ратуші не повинно бути нікого з цивільних, зрозуміло?
— Зрозуміло.
Лейла пірнула на горище і побігла сходами вниз. Там на неї вже чекав наспіх броньований паромобіль.
— Боже,— видихнула вона, побачивши металеву потвору.— З вами тільки воювати.
Федя розгладив мапу на столі. Його нудило від хвилювання. Кілька годин — і йому доведеться презентувати результати на засіданні Ради, а він ніяк не міг зосередитися. Хлопець уперся ліктями в стіл і скуйовдив волосся. Що він тут забув? Чому просто не може піти звідси, чому Джекі знову втекла і що в біса сьогодні сталося між ним і Лейлою? І навіщо, коли в місті з’явилася невідомо чия армія, яка вночі може їх усіх перебити, він міркує про це?
Поруч хтось увічливо кахикнув. Федя аж підскочив з несподіванки. Напроти стояв невисокий гладкий чоловік з пишними бакенбардами і лисиною. Він виструнчився перед Федею, наче перед військовим командиром, і доповів:
— Франц фон Бауф. Штабс-капітан Прусської королівської армії... у відставці.
Брови Феді поповзли на лоба. Хто це? Гість вичікувально дивився на нього, а тоді запитав:
— З ким маю честь?..
— А... ну... Мене звуть Федя.
Фон Бауф чекав на продовження, але, так і не почувши його військового звання, кивнув.
— Мене просили обговорити з вами стратегію.
— Хто просив?
— Командирка вигнанців, Лейла.
Федя здригнувся, почувши її ім’я. Вигнанка таки відпровадила до нього досвідченого помічника. Можливо, разом вони зможуть вигадати щось, що дозволить їм дожити до світанку.