Фільм тривав не більше десятьох хвилин, але у Данила залишилося враження, що він подивився багатогодинну епопею. Можливо, в сучасному кіно справді показують забагато зайвого і не лишають простору для уяви?
— А як утворюється зображення? — Данило задумливо дивився перед собою, досі вражений.— Я й гадки не мав, що таке можливо...
«...у вашому світі», мало не бовкнув він, але вчасно прикусив язика.
— Власне, технологію вам краще пояснив би мій батько...— обличчя Агнеси спохмурніло.— До призначення на останній проект він займався цією машиною і назвав її фарбелауфом. Наскільки я знаю, вона просто переміщує дрібні частинки фарби у потрібному порядку,— дівчина замовкла й потім з гордістю додала: — Такий апарат є тільки в Леобурзі. Щоправда, кажуть, в Австро-Боснійській Імперії з’явилося щось подібне... Але, гадаю, це лише чутки.
— Австро-Боснійська Імперія? — луною повторив Данило.
Агнеса знову поглянула на нього з сумнівом.
— Невже ви не пам’ятаєте навіть цього?
Данило похитав головою.
— Леобург — єдине поселення в Нейтральній зоні. Там, за Дніпром,— вона вказала віялом на північний схід,— Російська Імперія. На захід звідси — Українське Королівство. Австро-Боснія починається одразу за Карпатами. Так ясніше?
Більше вона не промовила ні слова й мовчки пішла до екіпажа.
Нейтральна зона? Українське Королівство? Австро-Боснія? Данило закотив очі. Хіба можна уявити мапу Європи «по цей бік»?! Треба терміново знайти глобус.
Джекі колупала виделкою картопляне пюре. Навряд чи комусь захочеться їсти, коли на тебе так дивляться! Білявий раз по раз кидав на неї злі погляди, поглинав бутерброди й сьорбав каву з величезного помаранчевого кухля. Від зникнення Данила минуло вже шість годин. Вони обшукали кожен сантиметр будинку. Немає сумнівів, що він вирушив до іншого світу, а не виліз прогулятися по даху.
Клятий портал! Усе полетіло шкереберть! Коли Джекі вперше почула про те, що Данило хоче розшукати Івана Дмитровича, то дуже зраділа. Якби той повернувся, все знову стало б на свої місця: Левченко подорожував би своєю Африкою, мотався на зустрічі, вивчав транслокальність, а вона куховарила б для нього й тихо собі жила в сусідній кімнаті. Та й спадкоємець виїхав би з будинку й забрав назад до Києва свого гидкого приятеля. Вона зовсім не замислювалася, що буде, якщо Данило гулькне в паралельний світ і кине її наодинці з цим темнооким монстром. У Джекі вкотре перевернулося все всередині, тільки-но вона згадала, як зважилася повиснути в нього на шиї.
— Не дивися на мене так, ніби це я відкрила той довбаний портал! — нарешті не витримала вона.— Я тут ні до чого!
— Ага-а-а, ні до чого! — протягнув Федя й з дзенькотом відсунув від себе тарілку.— З нас трьох лише ти знала про цю транс... транс... про цю фігню більше за всіх! Ну от, можеш радіти!
В холі заскреготав замок, і за кілька секунд у їдальні з’явилася Маріанна Олександрівна. Джекі мимоволі втягнула голову в плечі. Асистентка Левченка мигцем глянула на неї і звернулася до Феді:
— Доброго вечора, Федоре. А де Данило? Ми домовлялися, що він сьогодні забере папери.
— А-а-а... Данило...— промимрив Федя, гарячково намагаючись вигадати, куди подівся його друг.— Його зараз немає...
— І найближчим часом, схоже, не буде,— перехопила ініціативу Джекі.— Йому довелося нагально поїхати до батьків у Німеччину.
Фарбований повільно обернувся й окинув її здивованим поглядом.
Маріанна Олександрівна склала руки на грудях і затарабанила по плечах довгими червоними нігтями.
— Що ж, сподіваюся, нічого серйозного,— невдоволено промовила вона.— Хоча в таких випадках зазвичай попереджають.
Асистентка підійшла до Феді, а Джекі, скориставшись моментом, вислизнула на кухню.
Вона машинально возила мочалкою по тарілці й спостерігала, як піна сповзає по раковині й, закручуючись, зникає у водостоку.
Данила слід негайно повертати. Найпевніше, він уже шкодує, що так раптово поліз у той портал — адже вони так і не з’ясували, як ним керувати. У Джекі до горла підступив клубок, тільки-но вона уявила, що може відчувати людина, коли зачиняється вихід у рідний вимір.
Вона має допомогти йому! Вона повинна відкрити портал. Дівчина домила посуд і побігла нагору, до своєї кімнати, де під подушкою зберігався щоденник Івана Дмитровича.
Розібрати ці завитки й каракулі — завдання не з легких. Шкода, звісно, що старий Левченко не любив друкувати, проте... Маємо, що маємо. Джекі засіла під лампою і заходилася терпляче розшифровувати абзац по абзацу.
Одним з головних питань, що зацікавили мене після першого переходу в реальність L (назвемо її «Леобургом» за назвою міста, куди вивів портал), було питання про двійника людини, чутливої до відкриття порталу в іншу реальність (надалі будемо називати її «транслокалом»). Після здійснених мною десятьох переходів я так і не знайшов жодного свідчення того, що мій двійник у Леобурзі й далі існує. Беззаперечно лише те, що він жив там. Судячи з усього, він був таким собі підприємцем. Купував у Леобурзі технологи і продавав їх іншим країнам. Мене називали Елвіром Дем’яничем. За походженням мій двійник, схоже, був боснійцем (я виходжу з того, що знайшов у його речах мусульманську вервечку, Коран і килимок для намазу), але мешкав у Леобурзі. Після певних зусиль з мого боку вдалося дізнатися, що він знімав кімнату в готелі й востаннє його бачили в день відкриття порталу. Він не прийшов на заплановану зустріч (на його ім’я в готель надійшло кілька телеграм, а потім капсула пневмопошти з гнівним посланням) і не з’являвся в жодному місці пізніше. Того дня в Леобурзі сталася паромобільна троща, яку спричинив раптовий вибух одного з паромобілів під час руху, тож, можливо, Дем’янич міг бути серед жертв катастрофи. Втім, того разу я пробув у Леобурзі двадцять один день, до наступного відкриття порталу, і справжнього Елвіра Дем’янича — ні живого, ні мертвого — ніхто й ніде більше не бачив.
Куди ж зникають двійники транслокалів? Це питання занепокоїло мене після першого ж переходу. Під час експедицій в африканські країни я неодноразово розмовляв з місцевими шаманами. Деякі рішуче відмовлялися говорити про інші світи, але кілька гіпотез мені все-таки вдалося записати. Однак, жодна з них поки що не знайшла свого підтвердження. Ба більше, ці гіпотези стосуються більше езотерики, ніж традиційної фізичної науки, тому поки що розглядаються як легенди.
В селі одного з племен чокве в Анголі я чув версію, що двійники та їхні «оригінали» в нашому світі живуть приблизно в тих самих місцях — людей ніби тягне в певну місцевість. Мабуть, те саме відбувається й з транслокалами перед виявленням у них здібностей до сприйняття просторово-часового викривлення. Про те, що двійники відчувають один одного навіть крізь кордони своєї реальності, говорив і шаман Мбутуна з народу бура, в якого я зупинявся в горах Мандара у 2010 році (диктофонний запис D3405, ч. 2). Саме там я вперше зафіксував сильні магнітні коливання в місці, де шаман указував на портал. Крім того, Мбутуна — перший, хто на моїх очах зник і повернувся за дві години чотири хвилини.
Що ж до двійників, то він щиро вірить у певний зв’язок... між душами двійників. Поки транслокал і його двійник живуть «по різні боки», вони можуть співіснувати без шкоди один для одного. Проте в ту мить, коли в одного з них відкриваються транслокальні здібності, другий приречений. Він, за словами Мбутуни, зливається з транслокалом воєдино, і в підсумку залишається тільки та сутність, риси якої на той момент були сильнішими. Могутніша особистість «пожирає» слабшого близнюка, як буває в утробі матері у деяких тварин.