Екіпаж здригнувся і покотився бруківкою. Джекі висунулася у віконце і гукнула до Андреса:
— Їдьмо до вигнанців!
Їй стало зле. «Загинуло лише двоє, дурниці». Уява малювала жахливі картини. У вигнанському лігві безліч людей! Джекі повільно видихнула, намагаючись заспокоїтися після неприємної зустрічі. Змінилася не тільки атмосфера в місті, а й Бобриков. З ним щось трапилося, і, швидше за все, недобре. Шпигун був незвично знервований, наче це не їхній, а його час спливав. Вони всі ходили по замінованому полю. Якщо вони не звернуться по допомогу до Вільгельма — буде війна. Якщо звернуться — буде війна. То який сенс квапитися?
За межами міста екіпаж почало підкидати на горбочках. В’їхали до лісу і зупинилися. Джекі вийшла з коляси й пірнула в темний вузький тунель. У штабі панувало пожвавлення: коридорами снували люди, десь плакала дитина, якийсь хлопець з купою паперів і мап мало не збив її з ніг. Джекі рушила до колишньої штабної.
Вхідний люк було відчинено. Джекі ще з коридору побачила велетенський бур, що стирчав просто з підлоги і займав пів кімнати. Загострені лопаті, купа важких поршнів, груди здибленої землі й каміння довкола. Вона ступила всередину і заклякла. Стіни й підлога — в крові й запечених згустках, закопчене каміння, спалені шматки мап. Повітря — сморід паленої гуми й мастила. На підлозі ще виднілися сліди від тіл.
— Панно Агнесо, я прошу вас вийти звідси,— суворо мовив хтось позаду.
Черговий указував на ляду. Джекі швидко вийшла з кімнати.
— Хто загинув?
— Двоє хлопців з першої дюжини. Я з третьої, не знав їх особисто. Ще кілька людей поранено. Ми переобладнуємо одну з кімнат на нову штабну. Поки що всі збори відбуваються в їдальні,— мовив вигнанець і м’яко додав: — Ви не встигли на обід, але на камбузі ще має бути їжа.
Джекі вдячно кивнула. Але мріяла вона про інше — про скромну душову в кінці коридору. Щоправда, вода там ледь крапала і була чи не окропом, навряд чи там можна поніжитися під душем.
За пів години Джекі нарешті потрапила до їдальні. В порівнянні з невеликою задушливою штабною приміщення тут здавалося величезним — колишній центральний склад. Меблів стало більше: додалися речі з кімнати, яку переобладнували на штабну. Столи прибрали з центру кімнати, а на стінах з’явилося більше газових ламп. Крім того, хтось притягнув сюди... піаніно. Нащо вигнанцям піаніно, втомлено подумала Джекі. Навколо метушилися чергові, що прибирали зі столів. Джекі почувалася незатишно: геть не хотілося думати про те, що сюди щомиті може знову вгвинтитися гігантський бур.
Дівчина присіла в кутку, подалі від вигнанців і їхніх дітей, які роздивлялися дочку Яблонського, наче цінний музейний експонат. Черговий приніс їй обід: традиційну пісну кашу зі шматочками якогось підозрілого м’яса. А ще — теплий запашний хліб тітки Сари, старої вигнанки, і це була найсмачніша страва з усього, що Джекі їла за минулі кілька тижнів.
Джекі так захопилася їжею, що не помітила, як світло газових ламп змінила тінь. Дівчина повільно звела погляд. Перед нею стояв Тео.
— Ви не заперечуєте, панно Яблонська? — поцікавився він, указавши поглядом на порожню лавку навпроти неї.
Джекі кивнула, намагаючись проковтнути жорстке м’ясо. Цікаво, що він подумав, коли побачив, як вона жадібно наминає невибагливе вигнанське їдло? Авжеж, за столом у Яблонських так їсти було неприйнятно. Її раптом охопило хвилювання, апетит зник. Джекі сьорбнула зі щербатого кухля трохи кислючого компоту і втупилася у свого «кузена».
— Отже, питати, як минув візит до короля Болеслава, безглуздо? — мовив Тео, відрізаючи шматок м’яса.— Зброї нам не дали.
— Король... король, звісно, нічого не дав,— посміхнулася Джекі.— Добре, що Україною править не лише він.
Яблонський звів на неї здивований погляд.
— Ми отримали таємний ордер від коронного гетьмана. Давид об’їжджає кордон. У нас буде зброя.
Обличчя Тео засяяло, він вражено вигнув брови. Цієї миті він був такий схожий на Федю, що Джекі мимоволі штриконуло зсередини. Вона відвела погляд.
— А ти тут герой вечора? Переміг субтерину!
— А... насправді мало не загинув,— Тео доїв кашу і витер губи серветкою.— Росіяни вирішили випробувати на нас свою британську іграшку. Але вояків Оздемірові дали з тих, кого не шкода: непідготовлених, малочисельних, недосвідчених. От далі, боюся, вони не жартуватимуть.
Двоє вигнанців підійшло до піаніно в кутку. Хлопець відчинив стулки у верхній частині, і Джекі побачила всередині... три скрипки і латунний дифузор труби. Одразу під скрипками розташовувалася котушка з широкою паперовою стрічкою. То, може, це не піаніно, а якийсь передавач, як у Зінкевича?
— Що це?
Тео простежив за її поглядом.
— Механічний оркестр. Іграшка для збіднілих аристократів, які не мають грошей на справжніх музик. Притягли зі звалища, мабуть. Вигнанці тягнуть зі звалища всілякий мотлох, наче ті сороки,— він зітхнув, дістав з халяви чобота флягу і зробив добрячий ковток.
Джекі придивилася. Вигнанці геть хлопчиськи, не старші за Казумі. Один клацнув важелем, і паперовий вал закрутився. Скрипки видали кілька нот.
— Вимкни! Геть уже почманіли! — обурено гукнув з протилежного кутка старий.— Товариші загинули, а вам усе забавки!
— Ні! Нехай грає! — закричав на нього інший вигнанець.— Не можу я більше в цій клятій тиші! Вже ліпше музика, ніж слухати ваше плямкання!
Поки дорослі сперечалися, підлітки знову потягли за важіль, і механічний оркестр заграв. Мелодія вальсу була простенька, проте одночасно чулися і скрипки, і труби, і піаніно. Джекі зловила себе на думці, що, попри все, не хотіла б зараз бути деінде. Вона хотіла сидіти тут, слухати цю чудернацьку велетенську шарманку і дивитися, як Тео крутить у пальцях свою мідну запальничку. Здається, йому до біса кортіло запалити, проте в підземеллі це суворо заборонялося. Але Джекі відчайдушно не хотілося, щоб він ішов геть. У цій атмосфері було щось домашнє, і дівчині не вірилося, що вона вже місяць не була вдома. Підземелля, місто, охоплене війною, люди з відмітками на обличчях стали її світом, і вона не уявляла, як зможе повернутися до своєї реальності.
— Я бував на таких балах, що...— задумливо пробурмотів Тео і зиркнув на неї.— Та ти, мабуть, теж їх пам’ятаєш.
У пам’яті Джекі спливли каламутні образи: шурхіт суконь, звуки скрипки, дзвін келихів... як усе це було важливо для Агнеси і як нескінченно далеко від неї самої!
— Не дуже.
Тео підвівся і підійшов до неї.
— Дозвольте поцікавитися,— цілком серйозним тоном запитав він.— Чи танцює панянка вальс?
— Що? — Джекі здивовано моргнула.— Ти здурів?
— Аж ніяк,— Тео з легким уклоном запропонував їй руку.
Краєм ока Джекі помітила на вході силует. Невідоме чуття підказало, хто саме тільки-но увійшов до кімнати. Серце затріпотіло, наче крила колібрі. Джекі схопилася з місця з неналежним як для аристократки поспіхом.
— Ну, вальс я танцювала тільки на випускному,— пробелькотіла вона.— Але якщо ти допоможеш, я спробую згадати.
Долоня Тео лягла їй на спину, друга стиснула її руку. Він знову опинився в небезпечній близькості від неї, і Джекі раптом відчула, що не може відвести погляд від його темно-карих очей. Здається, вона ніколи не бачила Тео таким. М’який, млосний погляд, з ледь помітною грайливою іскриною, ніби Тео старанно ховав свій справжній настрій і намагався здаватися отим похмурим грубіяном, що ніколи не розлучається з пляшкою віскі й револьвером. Тео не усміхався, але, вочевидь, йому було приємно, і Джекі раптом відчула гордощі з того, що він збирався танцювати саме з нею.
— Голову схили трохи набік,— тихо вимовив він.— Не годиться пристойній дівчині так дивитися на кавалера.
От дідько. Таки помітив! Джекі відчула, що її щоки і шия вкриваються червоними плямами.
— Вибач,— видихнула вона.— Якось не звикла танцювати в обіймах джентльмена з паралельного світу.
Тео засміявся, і Джекі зніяковіло всміхнулася. Бічним зором вона помітила, як Федя притулився до стіни. Він запхав пальці в петельки ременя і невідривно спостерігав за ними. Вуста були щільно стиснуті, й у всьому його силуеті відчувалася неприхована напруга. Джекі подумала, що ладна була б віддати правицю, аби відчути його емоції зараз так, як вона відчувала емоції Агнеси.