Хлопець дістав з-під подушки револьвер. Відполіроване руків’я, блискучі сріблясті цівки. Шість куль. Яблонський гадає, що Федя не здатен стріляти в людину, він упевнений, що невразливий. Не врахував одного — ті безіменні вороги не викликали такої неймовірної огиди. Вбити — не вб’є, але з задоволенням, з превеликим задоволенням всадить кулю йому в коліно. Кілька секунд страждань — і Федя зможе підняти «ширму», а його ворог отримає те, на що заслуговує.
Федя стиснув револьвер і рушив до нової штабної.
Яблонський сидів з якимось вигнанцем — через пишну чорну бороду Федя не одразу помітив рубець на його щоці. Перед ними на столі лежала залізна штуковина, що здалеку нагадувала гранатомет. Тео звів погляд на Федю, і його вуста повільно розтягнулися в посмішці.
— Аслане, залиш нас на хвилинку, будь ласка,— підвівся Яблонський. Вигнанець сторожко глипнув на його двійника, але Тео кивнув йому. Бородань вийшов зі штабної.
— Отже, пробуй. Я налаштувався,— Тео підвівся і розвів руки в боки. Федя помітив, що його револьвер лежить на столі розібраний.
— Що ти верзеш, довбню? — засичав Федя.
— Ти ж прийшов мене вбивати. Тож я чекаю-палаю!
Руків’я револьвера ніби розжарилося і нещадно пекло долоню. Федя дивився просто в темно-карі очі свого ворога, бачив знущальну поблажливу посмішку, але не зміг здійняти руку.
— Як же ти мені набрид,— Тео припинив посміхатися, його очі гнівно зблиснули.— Стріляй! Якщо вирішив — то стріляй!
Федя стиснув щелепи до болю. Джекі попереджала: «Знаєш, що таке вогнепальне поранення? А я тепер знаю, хоча в мене не стріляли». Це буде боляче, дуже бо...
— Я так і знав,— засміявся Тео.— Ти ні на що не здатен. Ти навіть дівчину свою не можеш...
Спалах люті збив дихання. Федя жбурнув револьвер і кинувся на супротивника. Вони повалилися на підлогу. Федя схопив Тео за голову і гепнув його обличчям об ніжку стола. З носа Яблонського заюшила кров. Від болю у Феді потьмарилося в очах. Тео загарчав, вгатив йому ліктем під здухвину й одразу ж сам зайшовся від болю. Федя спробував підвестися, але Тео схопив його за камізельку і потягнув униз. Удар у щелепу. Солоний присмак у роті. На Фединому горлі стискалися пальці, перед очима миготіли чорні мухи. Тео захопив його голову і почав тиснути, але мало не задихнувся сам і покинув. Федя відповз від нього і насилу підвівся, витираючи кров з розбитої губи. Його супротивник безсило лежав на підлозі й важко сапав. Федя копнув двійника в живіт і від болю впав навколішки. Тео закашлявся, перекинувся на спину і раптом розреготався. Федя відчув, що й сам мимоволі усміхається.
— Запам’ятай... це відчуття,— прохрипів Тео, притискаючи рукав до розбитого носа.— Саме з таким відчуттям... і треба стріляти... у ворога.
— Ще раз подумаєш так... про Женю... і я таки тебе пристрелю.
Тео припинив усміхатися. Його двійник знав про те, що Федя не жартує. Хлопець відчував рішучість і незрозумілу легкість, ніби позбувся величезного тягаря. Погляд Яблонського змінився, наче він побачив те, що хотів, а тоді швидко встановив «ширму», щоб не відчувати додатковий біль від його травм.
Аслан повернувся до штабної і здивовано втупився в них.
— Не питай,— Тео насилу заліз на стілець.
Федя сплюнув кров. Бородань подав йому руку, і той підвівся, спираючись на стіл. Аслан, наче нічого й не було, повернувся до розібраної зброї.
— Що це? — прохрипів Федя.
Зброя нагадувала тубус гранатомета, але заряджалася більшими зарядами — один такий, схожий на стріловидний артилерійський снаряд, виблискував на столі металевими хвостовиками, ще три визирали з ремінного наплічника. На тубусі виднівся готичний німецький напис «Поліція Леобурга».
— Французький антидирижаблевий ракетомет,— відповів Тео.— Аслан полагодив його.
Федя взяв зі столу ракетомет. Зброя виявилася значно легшою, ніж він уявляв. Яблонський відкинувся на спинку стільця, тримаючись за бік, і посміхнувся.
— Ця ляля для тебе завелика.
— Та йди ти,— гмикнув Федя.— Краще покажи, як користуватися.
— Спитай в Аслана.
Бородань забрав у Феді ракетомет.
— Це стара зброя,— мовив він німецькою з відчутним акцентом.— Але дієва проти російських дирижаблів, бо їхні балони досі заповнюють воднем, а не гелієм, як роблять британці. Через це вони спалахують і вибухають, якщо поцілити в балон.
— Я колись бачив документалку на «Ютубі» про...— Федя затнувся.— Власне, не розумію, чому росіяни не використовують гелій.
— Їхні дирижаблі розробляли для атак з великої висоти — вище, ніж здатні дістати сучасні гармати. Це головна їхня перевага.
— Тож ми не дістанемо їх з цієї штуки?
— Ні, але вони знижуються, коли хочуть роздивитися і влучити в цілі в міському бою.
Федя надів лямки наплічника. Вигнанець вручив йому зброю і відкрив тубус.
— Сюди заряд. Тут засувка. Потім зачинити,— він клацнув затвором.— А це — спуск.
Федя покрутив ракетомет у руках.
— Наче просто.
— Дирижабль — доволі велика ціль,— пробурмотів Тео, притискаючи до розбитого носа хустинку.— Може, щось і вийде.
Аслан з батьківською турботою погладив пошарпаний тубус.
— А ви хіба не маєте бути на нараді?
— На якій ще нараді? — Тео сторожко звівся.
— Я бачив, як Лейла з Агнесою пішли до Ратуші. Оздемір знову надіслав посланця.
Тео роздратовано закотив очі й рвучко підвівся.
— Ходімо.
Федя почав був знімати лямки наплічника, але його двійник похитав головою:
— Ти обрав свою зброю. Тепер не кидай її.
Джекі почувалася вкрай незатишно, сидячи на чільному місці навпроти чоловіка з леобурзьким гербом на передпліччі. Його обличчя було набрякле, оченята дрібні й темні, наче в пацюка.
Здається, його прізвище було Коц.
Він приніс ультиматум. Новий ультиматум від Оздеміра.
Лейла сіла поруч з нею. Біля дверей стояло двоє вигнанців, але більше в усій Ратуші не було нікого. Це насторожувало Джекі ще більше. Залу засідань заповнювало ніжне світанкове сяйво. Але місто навколо не просто дрімало. Ця тиша була цілковитою, глухою, напруженою — Джекі здригнулася, коли один з вартових кашлянув.
— Негайно покинути Ратушу, розблокувати Скарбницю і всі адміністративні будівлі? Тобто здатися і дати можливість повернутися Оздемірові та його цуценятам? — перепитала Лейла в парламентера, наморщивши лоба.
Чому вона нікому не сказала? Чому тут немає ані Феді, ані Тео?
— Лише в такому разі пан Оздемір обіцяє звільнити підданих Леобурга від відповідальності за вчинені злочини,— кивнув Коц.— Це не стосується вигнанців, що знехтували милістю і можливістю повернутися до міста і підбурили добропорядних підданих на бунт проти законної влади. Але навіть їм Верховна Рада гарантує недоторканність і справедливий суд.
Джекі глипнула на Лейлу. Вигнанка криво посміхалася, але її чорні очі виблискували від люті.
— Добре, дуже добре,— кивнула вона.— Тепер слухай мою пропозицію. Якщо Оздемір негайно розблокує північно-східну частину міста і виведе звідти своїх горлорізів, то громадянам Леобурга, які виступали на Оздеміровому боці, ось вона,— Лейла вказала на Джекі,— тобто Агнеса Яблонська, голова Народної Ради Леобурга, обіцяє амністію. Щоправда, пропозиція не поширюється на Оздеміра, якому особисто я амністії пообіцяти не можу. Як тобі таке?
На обличчі посланця не здригнувся жоден м’яз.
— Я перекажу.
— От і добренько,— посміхнулася вигнанка.— А зараз...
У глибині міста щось вибухнуло.
Будівля Ратуші здригнулася, шибки жалісно задзвеніли.
Вигнанці метнулися до вікон, та Лейла вигукнула:
— Стежте за цим! Ми самі подивимося!
Ще один вибух.
Джекі підбігла до вікна. З боку річки тягнувся хвіст чорного диму.
— Дежа-вю...
Сонячне світло розливалося над дахами Аристократичного району й різало очі. Місто струснув ще один вибух, потім ще один. Люди прокидалися, у вікнах квартир, звідки ще не виїхали власники, з’являлися білі плями облич. По той бік річки щось відбувалося. Джекі примружила очі. Поруч з нею виникла Лейла.