— А це що за лайно...
Джекі обернулася до вигнанки, яка невідривно дивилася вдалечінь, понад дахами, її очі розширялися, а сонячне світло, що падало на обличчя, повільно поступалося тіні. Джекі простежила за її поглядом.
До Ратуші з боку річки пливли три велетенські дирижаблі.
Федя ледве встигав за своїм двійником, тягнучи наплічник з боєприпасами і ракетомет — його легкість виявилася оманливою. Тео розпирала злість, і він щодуху мчав до Ратуші. Феді теж здавалося дивним це раптове ранкове засідання, про яке Лейла нікого не повідомила. Що сталося? І головне — навіщо їй знадобилася Джекі?
Сонце прочісувало жовтогарячими пальцями вузькі вулиці Леобурга, але місто не прокидалося: не торохкотіли паромобілі, не гукали молочарі, не заварювали запашну каву вуличні торговці. Лише подекуди хтось щільніше запинав фіранки чи зачиняв віконниці. Федя чув лише свої кроки гладенькою бруківкою. А за кілька секунд Леобург струсонув потужний вибух.
Тео рвучко зупинився.
— Де це? — стривожено запитав Федя.
— Тихо,— Тео підніс долоню.
Ще один вибух. І ще один.
— Мотори...— прошепотів його двійник.— Чуєш?
Жодних моторів він не почув, але з боку річки залунали крики і стрілянина. А потім просто на них побігли люди.
«Армія вільного міста Леобурга» не просто відступала, вона панічно тікала під акомпанемент вибухів. Федя лише зараз із жахом подумав, що його стратегія захисту міста базувалася на таких не готових стріляти у живого супротивника людей, як і він сам.
— Що там? Що відбувається?! — гукав Тео, хапаючи бійців за рукави.— Ану стійте!
— Йди до біса! Йди до біса! — волав якийсь товстун, відштовхуючи його з дороги.
— Дідько, це резерв... ми набрали їх у Робітничому районі! Вони мали прикривати загін Мака! Ходімо туди! — Федя поправив наплічник і рішуче попрямував до звуків, але нарешті почув гуркіт моторів. Федя обернувся до Тео. Яблонський невідривно дивився в небо.
Над їхніми головами високо в небі плив дирижабль. Федя бачив їх над Леобургом десятки разів, але не такий. Цей небесний корабель, що наїжачився гарматами і великокаліберними кулеметами, здавався вдесятеро більшим за поліційні дирижаблі. Гігант поступово знижувався, і його мотори гули голосніше. Федя почав гарячково діставати з наплічника заряди, але Тео схопив його за руку.
— Ні! Надто високо! — він простежив за дирижаблем.— Він знижується.
— Навіщо? — Федин голос мимоволі затремтів.
— Бомбардуватиме,— спокійно констатував його двійник.— Вони вважають, що ми — на перемовинах. Вони хочуть знищити Ратушу.
«Я бачив, як Лейла й Агнеса пішли зі штабу до Ратуші».
Джекі там. І ця махина летить до неї.
Ця думка вдарила Федю під здухвину. І цієї ж секунди його пройняла ще одна. Чужа.
«Лейла».
Федя зустрівся з Тео поглядом.
— Забери їх звідти. А я впораюся з панікерами.
Федя хотів щось запитати, але Яблонський уже пірнув у юрбу.
Федя щодуху мчав незнайомими вулицями, підкоряючись якомусь внутрішньому навігатору, навіть не замислюючись, де саме площа Чорного.
Куди він тягне цю важелезну штуковину? Навіщо вона йому?
Чоло заливав піт, наплічник з боєприпасами здавався кам’яною брилою. Нарешті вузька вулиця вивела його на круглу площу, і він зупинився, щоб трохи відсапатися. Мотори гуркотіли дедалі виразніше. Повітряний корабель був уже зовсім поруч. Федя кинувся до Ратуші.
Просто вивести їх. Вивести. У безпечне місце. Ніхто не просить його збивати бойовий дирижабль. Збивати? Хіба він зможе його збити? Смішно.
Біля Ратуші було порожньо. Вікна були наглухо зачинені, ніби будівля вже казна-скільки стоїть порожня. Федя притулив долоню до чола і глянув угору.
Лейла не дурна. Лейла вже забрала її. Вони пішли звідти. І йому саме час тікати.
А якщо ні? Якщо вони досі там?
Вибухи, крики, гуркіт.
Він не зможе затримати дирижабль. Нема часу перевіряти всі три поверхи і підвал, бігати коридорами і кликати когось. Або тікати зараз, або...
Федин погляд ковзнув по вежі. З зовнішнього боку на стіні стирчали скоби пожежної драбини.
Джекі застигла біля вікна і не могла навіть поворухнутися. Повітряний монстр повільно знижувався, затуляючи собою сонце. Світло виблискувало на жерлах гармат й ілюмінаторах.
— Куди вони летять? — прошепотіла Джекі.
— Так, усе, хлопчики й дівчатка. Валимо звідси,— скомандувала Лейла.— Цього жевжика — з нами.
Вигнанка схопила Джекі за руку і потягла до виходу. Інші вигнанці схопили парламентера, що відчайдушно протестував і досі не вірив у підступний задум Оздеміра.
Далі були сходи — довгі, нескінченні прольоти, повз миготіли високі вікна, що їх пробивало гостре, наче списи, сонячне проміння. В одному з вікон щось привернуло увагу Джекі, вона за мить зупинилася.
Хтось ліз нагору просто по стіні. Залізна труба, що висіла на плечі, дзенькнула по склу, але людина, не зупиняючись, продовжила свій рух. Джекі пробили дрижаки. Вона зрозуміла, хто повзе по зовнішній стіні назустріч бомбардувальнику.
— Федю!
Джекі затарабанила по склу, але хлопець уже зник з очей. Дівчина обернулася, збираючись повернутися на третій поверх, але зіштовхнулася з Лейлою.
— Там...
— Я бачила,— холодно відповіла вигнанка.— Панно Яблонська, дотримуйтеся вказівок.
— Але ж він... він гадає, що ми у вежі! Він загине, якщо його не попередити!
— Така вже його доля,— Лейла обернулася до одного з вигнанців.— Чого стали! Хутко!
Вигнанець одним рухом підхопив Джекі й закинув собі на плече, не встигла вона запротестувати. Дівчина гепнула його по спині та спробувала вирватися, але Лейла раптом вихопила револьвер.
— Стули пельку і не смикайся,— просичала вона.— Не маємо на це часу.
Джекі вражено втупилася в револьвер, але вигнанець уже мчав донизу. Незабаром вони опинилися на першому поверсі. Вигнанець поставив її на підлогу, Лейла одразу ж підхопила Джекі під руку і потягла до виходу.
У дворі на них чекав схожий на консервну бляшанку бронемобіль. Лейла рвучко відчинила дверцята й обернулася до Джекі. Її чорні очі люто виблискували.
Джекі відступила на крок, потім ще, а тоді відштовхнула свого конвоїра і побігла до Ратуші.
На Яблуневій набережній щось горіло, лунали постріли й вигуки. Тео біг уперед, усередині клекотів гнів. Армія, зібрана вигнанцями, розбіглася за першої-ліпшої загрози, а сам Давид досі десь валандався. Утім, якби він і був тут, усе одно половина рекрутів не вміла стріляти, а їхні командири не здатні були пояснити людям, за що ті мають помирати. А ще Лейла доручила цілий фланг оборони цьому...
Попереду замаячив знайомий силует. Рудий вигнанець стояв поруч з напівзруйнованою барикадою, стріляв у повітря, хапав за барки і роздавав стусани тим, хто відступав.
— Стояти! Стояти! На позицію, телепні!
Якими безглуздими були його зусилля! Один із солдатів біг просто на Тео, в його очах читався неконтрольований, тваринний жах. Тео витягнув револьвер і кілька разів стрельнув просто йому під ноги.
— Стояти!!!
Солдати стали як стій і здивовано втупилися у нього.
— Ви забули, хто ви і де ви?! — загарчав Яблонський.— Кілька клятих бомб — і ви розбігаєтеся, як жменька довбаних тарганів?!
Тео скочив на залишки барикади. Цівка його револьвера досі була спрямована в бік панікерів. І тепер вони дивилися на нього з тим самим жахом, з яким тільки-но тікали від Оздемірових бомб.