— Озирніться! — заревів Тео.— Ви на вулиці Справедливості! Тут умирали ваші брати!
— Що нам з того?! — вигукнув один із солдатів з витягнутим, замазаним сажею обличчям.— Вони знали за що — от і вмирали!
— Якщо ви не знаєте, нащо живете, то і вмирати вам нема за що,— гидливо посміхнувся Тео.— Але я скажу вам таке: ми всі тут смертники. Якщо вони переможуть і Оздемір повернеться, ви перетворитеся на його рабів і згниєте на своїх заводах, а мені відрубають голову на Ярмарковій площі!
— Ми цю війну не кликали! — заверещав інший солдат, виринувши десь з-під ліктя Тео.— Це все вигнанці! Не було вигнанців — не було біди!
Тео зістрибнув з барикади і пішов просто на нього. Хлопець закляк на місці.
— Клянуся Богом, я зневажаю вигнанців не менше за тебе. Але якщо ми впораємося з Оздеміром, ми впораємося і з ними. Війну ніхто не кличе. Вона приходить сама. І поки на твоїх грудях ось цей лев,— Тео схопив його за нашивку з гербом,— ти не маєш права тікати, як шакал!
— Ти — аристократ! Наче тобі не байдуже до нас, простих людей! З якого дива нам тобі вірити?
— Я — аристократ,— засичав йому в обличчя Тео.— Я — Теодор Яблонський, але я стою тут, і я не боюся померти за тебе.
Хлопець утягнув голову в плечі й дивився на нього круглими очима, Тео відпустив його, але той не зрушив з місця. Новобранець закинув гвинтівку на плече. Солдати більше не бігли, вони зібралися навколо Яблонського і тривожно вдивлялися йому в лице.
— Шикуйсь! — гаркнув Тео.— Ми повертаємося на позицію!
Федя видерся на верхній майданчик Ратуші. Вітер несамовито шарпав прапор Леобурга, сонце сліпило очі. На набережній рокотав бій. Дирижабль повільно рухався до нього. Поліційні дирижаблі здалися Феді жалюгідними карликами в порівнянні з цим бойовим велетнем. Хлопець на кілька секунд задивився на масивну гондолу і сріблясті лопаті моторів, але одразу отямився, коли застрекотав кулемет на носі.
— Твою ж нехай! — Федя впав на підлогу і втягнув голову в плечі, скрутившись калачиком за парапетом оглядового майданчика. Кулі зацокотіли по каменю. Федя ліг на спину і вставив у ракетомет снаряд. Смикнув важіль, намагаючись зачинити кришку, але та не піддалася.
— Чорт... чорт,— Федя люто смикав важіль, з чола градом котився піт.— Та давай уже, антикваріате!
На майданчик наповзла тінь. Сонце сховалося. Сонце померло.
Снаряд нарешті став у паз, і механізм дзвінко клацнув.
Один постріл. Це просто. Влучити в балон. Балон. Величезний. Та дурниці!
Дирижабль був уже так близько, що рокіт моторів заглушав його власні думки.
Вона не загине. Вона не може загинути.
Федя перевернувся на живіт і поклав на плече ракетомет. Ціль з’явилася на прицілі. Серце виривалося з грудей.
Але ж він не Яблонський.
Він не Яблонський.
Це Яблонський... ніколи... не... хиб...
В очах потьмарилося, мозок відключився. Федя ніби спостерігав, як його власним тілом керує хтось інший. А тоді натиснув на спусковий гачок.
Джекі вибігла на один майданчик, перш ніж Лейла вхопила її за сукню. Дівчина спробувала відштовхнути її, але вигнанка розмахнулася і вдарила її кулаком в обличчя.
Перед очима спалахнули іскри, світ перевернувся. Джекі відлетіла до стіни і боляче гепнулася спиною. Вона й не помітила, як опинилася на підлозі. Тепер дівчина бачила над собою тільки спотворене люттю обличчя вигнанки і її страшний вигнутий рубець на всю щоку.
Лейла схопила її за мереживний комір і стиснула його.
— Я тебе, погань, придушу зараз! Здохнути закортіло?! — засичала вона.— Принца свого рятувати вирішила?!
Джекі спробувала щось просипіти, але сонячне проміння у вікнах Ратуші згасло. Дівчина наче втратила контроль над власним тілом і могла лише незмигно дивитися у вікно, де на тлі синього світанкового неба пливла пекельна машина неймовірних розмірів. Лейла нарешті замовкла й обернулася.
Дирижабль був уже над площею.
А потім пролунав потужний вибух.
З небес на землю падали люди. Над Леобургом розверзлися небеса, і на землю падав страшний, апокаліптичний дощ. Охоплені полум’ям фігури розмахували руками і вищали, але Джекі не чула їхніх благань. Вогонь зжер гігантський балон за мить. Грізний бойовий дирижабль перетворився на примарний скелет просто в повітрі. За кілька секунд, що здалися Джекі годинами, вогняна гондола з глухим стогоном обвалилася на площу Олекси Чорного.
Лейла перелякано зойкнула й інстинктивно притулилася до Джекі. А тоді потужний вибух струсонув Ратушу, землю й увесь світ довкола.
Минуло кілька хвилин, може, більше. Джекі стискала в обіймах Лейлу, обличчя вкрилося шаром пилюки, звуки долинали до неї ніби крізь воду.
Вигнанка заворушилася й відповзла від неї. Десь чувся слабкий гуркіт моторів.
— Що це?
Лейла важко підвелася й пошкандибала до розбитого вікна, за яким палахкотіла вогняна заграва.
— Вгорі наш дирижабль,— прохрипіла вона.— Але що сталося з... цим...
Джекі сперлася на стіну й підвелася.
— Це зробив Федя.
Розділ 10
Загроза
Джекі сиділа на краю ліжка не в змозі поворухнутися. Перед очима досі стояла моторошна картина: спалах, вогонь і люди, що падають з охопленої полум’ям гондоли. Вона не могла повірити, що причиною тому був саме Федя. Її Федя. Письменник-невдаха, який любить одяг з кумедними принтами.
Чому він? Чому не Тео чи Мак, чи Лейла, чи якийсь безіменний вигнанець, один з тисячі? Що змусило саме Федю видертися на дах і знищити ворожий бомбардувальник?
Мов швидкоплинний подих вранішнього вітру, Джекі знову торкнулося заборонене, затамоване почуття. Що як він зробив це через неї? Що як він справді залишився тут для того, щоб захищати її? Адже він повернувся тоді, в Романівці. Він повернувся.
Джекі затулила обличчя руками. Опиратися власним припущенням було складно лише доти, доки в пам’яті не спливали численні спогади, що доводили протилежне. Втім, хай там як, їй доведеться подякувати Феді пізніше. Наразі є важливіші справи.
Джекі попорпалася в коробках з Агнесиними сукнями і дістала люстерко в кованій оправі, інкрустоване перлами. Ох, певно, збіса дороге. Навіть у напівмороці підземелля було помітно, як розпухла губа. Дідько! Дякувати Богові, Лейла на додачу не вибила їй парочку зубів! А губа... це можна пояснити падінням під час вибуху.
«Сиди тут! Якщо хоч ніс у коридор поткнеш, я тебе зачиню в коморі під камбузом!»
Джекі зціпила зуби, згадуючи нещодавню розмову з вигнанкою. Швидше б повернувся Давид! За кого вона себе має? Їй доручили керувати вигнанцями, але аж ніяк не Агнесою Яблонською. Джекі іноді здавалося, що Лейла поводиться так лише тому, що в цій реальності вона не відчуває меж — ані фізичних, ані моральних. Вона змітала все і всіх на своєму шляху, не знала ні втоми, ні болю, ні жалю, неначе замкнула всі почуття, що робили її вразливою, в темному льосі десь глибоко всередині себе. У льосі, де вона назавжди лишила саму себе. І тепер ця — леобурзька Лейла — була непереможною, могутньою, новою. Джекі добре знала це відчуття. Воно запаморочливе. Чи могла вона сама уявити, сидячи в Романівці, що побуває на аудієнції в короля? Чи опиниться на чолі цілого міста? Чи бодай що танцюватиме вальс з аристократом (нехай і не зовсім тверезим) і сама його поцілує? Леобург п’янив. Леобург дарував відчуття необмеженої влади — перш за все, над самою собою. Вони всі тут були кимсь іншим. Джекі відчувала це незгірше за Лейлу. І сама не знала, як далеко може зайти.
Джекі пов’язала хустку й відклала люстерко. Чомусь згадалася остання зустріч з Бобриковим. Він здався їй маніакально стурбованим, наче нещодавно втратив щось важливе чи про щось дізнався і тому його дії стали непродуманими, а іронічний вираз обличчя змінився на перекошену маску. Шпигун уже не пропонував, а гнівно вимагав, щоб вона звернулася до Австро-Боснії. А Данило казав, що Бобрикова цікавив Ревкомітет. Можливо, варто зайти з іншого боку? Дізнатися, що про нього знає Зінкевич?