Джекі не сумнівалася, що всюдисущий кореспондент «Wiener Zeitung» фотографував обгорілі рештки бойового дирижабля на площі Чорного. Крім того, після ранкового бою в шпиталі мало бути поповнення. Їй точно не місце в підземеллі.
— «Сиди тут»,— пробурмотіла вона, застібаючи плащ.— «Замкну в коморі»... та до біса тебе!
У лісі було так тихо, що чулося, як шурхотить листя, повільно спадаючи долі. Крізь чорне гілля прозирало глибоке синє небо. Таке, як буває лише восени: по-особливому чисте, холодне і строге. З міста вітер доносив запах диму, проте ані вибухів, ані звуків бою не було чути. Федя дістав цигарку і згадав, що нема чим розпалити, тож він запхнув її за вухо. Чергування біля штабу стало небезпечнішим: уже ніхто не грав на гітарі й не палив багаття. Сьогодні чергували двоє: хлопець з Робітничого району й аристократ. Вони обмінювалися історіями з дитинства, і Федя спочатку слухав, а тоді поринув у роздуми.
За минулу добу він міг загинути кілька разів, і сьогодні на нього чекало те саме. Смерть на сніданок, обід і вечерю — ось на що перетворилося їхнє життя тут. Але сьогодні вранці все погіршало. Бо вбивати почав він сам.
Хтось вийшов з тунелю і зупинився поруч. Клацнуло кресало. Федя звів погляд.
— Знову ти?
Тео мовчки віддав свою запальничку і навіть не глянув на нього. Федя розпалив цигарку й кивнув йому.
— Ще трохи твоїх душевних мук — і мене знудить,— похмуро кинув його двійник, сідаючи навпроти.— До того ж тобі час придбати власну вогницю.
— Продаси мені?
Тео гмикнув. Вигнанці пішли до лісу з обходом, і Федя дослухався до їхніх кроків, поки вони не затихли в хащах. У небі закавкали ґави.
— Я їх убив.
Тео неквапом видихнув дим, притулившись спиною до стовбура, і вивчав його ледачим поглядом з-під вій, а по паузі мовив:
— Так. Це був чудовий постріл.
— Там було тридцять людей, ба навіть більше. І всі вони згоріли живцем.
— Так. І до біса їх.
Яблонський позіхнув. Федя тяжко зітхнув і завів руки за голову. Що більше він згадував сьогоднішній ранок, то міцніше його охоплювало мерзенне, липке відчуття: все, що відбувається,— це все по-справжньому. Це не сон, не чиясь вигадка, і цього не позбутися, перетнувши портал. Це з ним назавжди. Федя загасив цигарку і підвівся.
— Сядь,— владно мовив Тео.— І послухай.
— Дякую за вогонь, але проповідь я не замовляв.
— Мені доводилося вбивати. Я вбив не одного і не двох,— спокійно провадив його двійник.— Здебільшого то були горлорізи та грабіжники. Таких у Конфедерації завжди було до біса. Дехто з них просто не вірив, що я влучу їм поміж очей з першої спроби,— Тео криво посміхнувся.— Але я ні про що не шкодую. Знаєш чому?
Федя мовчав. Погляд Тео був жорстокий і холодний, навіть зник звичний глум.
— Бо я ніколи не вбивав заради задоволення. Ніколи не вбивав беззбройних. Доля грається нами, Федю. Всі ми — лише кості в Божому гранчаку. Ти був лише інструментом. І на тому дирижаблі, і на моєму шляху були тільки люди, чий день прийшов.
Яблонський глибоко затягнувся і повільно випустив дим. Федя дивився на свого двійника і відчував дещо химерне: Тео дратував його, як і раніше, і досі кортіло якнайскорше позбутися свого «альтер-еґо», але саме зараз усередині щось ніби стало на місце — спрацював механізм, клацнуло коліщатко, і Федя більше не міг ненавидіти двійника. Люта, непереборна ненависть зникла. Тої миті на даху вони ніби стали однією людиною... Раптом у голові промайнуло майже забуте відчуття. Думка. Тінь думки...
— Стріляв не я,— вигукнув Федя.— Це ти... мною керував ти! Я хотів вистрілити, але не встиг! Як ти це зробив?
Тео засміявся.
— Ні-ні, тобі не вдасться повісити на мене свої гріхи. Я теж мав яскраве відчуття, ніби перебуваю у двох місцях водночас, але рішення було твоє. Це ти зробив постріл. Ти вбив їх через неї,— вуста Тео повільно розтягнулися в усмішці.— Тої миті ти був готовий померти за неї.
Двійник замовк, з цікавістю спостерігаючи за Фединою реакцією. Федя зціпив зуби, але потім посміхнувся йому:
— Скільки разів я попереджав, щоб ти не пхався мені в душу?
— Мушу нагадати, друже мій, що це ти притягнув свою душу в мій світ, а не навпаки. Тому я маю повне право казати тобі те, чого ти не хочеш знати.
Федя свердлив свого двійника гнівним поглядом, але не міг вигадати відповідь.
— Ти на війні, Федю. І не мав вибору. Вони несли бомби, щоб скинути їх на голови твоїх друзів,— Тео підвівся з колоди.— Краще врятувати одного друга, аніж тридцять незнайомців. Той, хто втрачав близьких, це розуміє.
Федя похитав головою: може, Тео й має рацію, але ще довго-предовго він бачитиме охоплений полум’ям дирижабль, що за лічені секунди перетворюється на скелет, а тоді з гуркотом валиться на землю.
— Не думаю, що коли-небудь забуду про це.
Тео дістав з халяви флягу і простягнув йому.
— На твоєму місці я б не загадував так далеко. Сьогодні ти живий. І може, доживеш до завтрашнього ранку. Проте хтозна, чи завтра ти матимеш змогу про це міркувати. Це єдине, що має тебе турбувати нині.
Він пішов. Федя повільно відкрутив флягу, зробив кілька ковтків і задоволено відчув, як пекуче тепло охоплює його втомлене тіло.
— Ку-ку!
Лейла здригнулася й прокинулася. Серце закалатало в скронях. Примудрилася заснути просто за столом у штабній! Перед нею стояв Данило.
— Ми привезли зброю!
— Чудово,— Лейла потерла очі.— Багато?
— Не дуже. Але є й цікаве,— Данило почухав потилицю.— Лейло, я тут дещо бачив... Ще перед поїздкою. Посеред вулиці Соборної з’явився портал.
Вигнанка кліпнула.
— Портал на вулиці?
— Так. І він був якийсь не такий. Ти коли-небудь бачила портал деінде?
Лейла звела брови.
— Ні. Тільки в маєтку Яблонських. І чому він був «не такий»?
— Якщо вірити щоденникам дядька, то портали пов’язані з транслокальним місцем. Але цей видався мені штучним. Ніби хтось створив його, а не відкрив.
Що він верзе? Лейла втягнула голову в плечі.
— Створив? Хіба так можна?
Данило не встиг відповісти, до кімнати увійшли професор Кубрик, Паль Келемен і Яблонський. Давид притримав люк для Феді, що підтримував під лікоть свого пораненого радника фон Бауфа. Хлопець усадовив старого в крісло і зиркнув на Лейлу. Вигнанка здригнулася і відвела погляд. Після вранішніх подій вона чомусь не могла подивитися йому в очі. Давид зайшов останнім. Лейла тільки тепер зрозуміла, як шалено їй бракувало його. Відтоді як вони втекли з Сибіру, Давид був поруч щодня. Власне, вони взагалі не розлучалися. Єдине ціле, навіть дихання одне на двох. Якби вона мала старшого брата, то воліла б, щоб він був саме таким.
Лейла кинулася до вигнанця і міцно обійняла, не звертаючи уваги на присутніх.
— У наступне відрядження поїду я,— прошепотіла вона.
Лейла відчула, як закалатало його серце. Ці дні, поки Давид був відсутній, тяглися для неї, наче цілий рік. І так багато всього сталося! Вигнанець притиснув її до себе, але раптом відпустив. Дівчина обернулася. Яблонський криво посміхався, в його погляді читався подив. Вочевидь, він не розумів, чому вона проігнорувала Федю.
Ляда штабної рипнула, і до кімнати прослизнуло якесь дівчисько.
— Я не запізнилася? — хрипкувато мовила вона, розстібаючи плащ.
— Ти хто в біса така? — скривилася Лейла.
— Ґрета Ветцель, представниця Робітничого району! — випалило дівча.— Мені сказали, що тут нарада.
Давид почухав потилицю.
— Минулого разу...
— Минулого разу я не мала оцього! — Ґрета вихопила папірець і потрусила ним над головою.— Оскільки голосування через окупацію неможливе, то союз профспілок висунув мене представницею Робітничого району замість мого брата, тож тепер я офіційно представляю їхні інтереси!