На сходах почулися кроки. Тео обернувся й побачив Давида.
— Усе готово,— недбало кинув вигнанець.— Можеш заходити.
— Слухаюся і корюся,— гмикнув Тео.— Чекав твого наказу.
— Слухай, Яблонський, я розумію, що тобі гидко бути в товаристві «плебеїв», проте я волів би укласти тимчасове перемир’я. Сьогодні Агнесі випало важке випробування, ми маємо її підтримати.
Тео незмигно дивився Давидові в обличчя. Вигнанець здавався цілковито спокійним, і його голос не здригнувся, але за згадки Агнеси його обличчям майнула ледь помітна тінь, ніби розійшлися брижі на воді тихого літнього дня. Тео посміхнувся і глибоко затягнувся.
— Авжеж. Заради Агнеси.
— Заради Леобурга.
— Так, безумовно,— Тео жбурнув недопалок під ґанок.
Почулися кроки, сходинками хтось піднімався. Тео і Давид водночас обернулися до несподіваного гостя.
Оз Гурвіц, а це був саме він, зустрівшись із Тео очима, рвучко відсахнувся, наче побачив привида. Берет авіатора сповз набік, він нервово смикнув його і пригладив неслухняний вихор на чолі.
— Па-а-не Гурвіце, мій добрий друже! — вигукнув Тео.— Ти нарешті прийшов запропонувати нам свої послуги?
Винахідник діловито обсмикнув вилоги пальта.
— Мені нагально потрібен один документ з архіву, і я...
— А мені,— урвав його Давид,— нагально потрібні ваші пояснення, яким чином нібито експериментальні літоциклетки опинилися на озброєнні Українського Королівства.
Тео насупився і глипнув на вигнанця.
— Коли ми були у Вінниці, я бачив у небі винахід цього вельмишановного пана. Оскільки перевірка не виявила жодних згадок про сплату податків за продаж технології, ймовірно, літоциклетки опинилися там незаконно.
Тео по-вовчому посміхнувся до Гурвіца. Чоло винахідника заблищало, він шморгнув носом.
— Гадки не маю, про що ви. Можливо, ви щось плутаєте,— авіатор спробував був зайти до Ратуші, але, порівнявшись із Тео, отримав міцний поштовх у плече і відскочив назад.
— А що, Озе, багато блохоліток своїх накрутив?
— Я маю всі дозвільні документи.
— Скільки? — з крижаною інтонацією промовив Тео, зціпивши зуби і прибравши посмішку.
— Вибачте, пане Яблонський, але це не ваше діло,— ніздрі винахідника роздувалися з переляку.— Ви взагалі хто такий, щоб питати мене?
— Я — той, хто може тебе вбити. Тут і зараз. Тож відповідай.
Гурвіц відступив на крок. Давид осудливо зиркнув на Тео і спустився до авіатора:
— Послухайте, якщо ви справді не сплатили податок, це легко можна виправити. Наразі нас цікавить, скільки готових до вильоту одиниць ви маєте в ангарі. Вони знадобляться для оборони.
— Я це не обговорюватиму в жодному разі! — засичав винахідник.— Ви не влада, ви ніхто! Ви не маєте права нічого вилучати! І я не стрілятиму в людей. Я проти війни, я — за торгівлю.
— У твоєму випадку я б ліпше був проти в’язниці й за сплату податків,— позіхнув Тео.— Тому, ймовірно, ти посидиш у підвалі до завтрашнього ранку, а тоді ми разом відвідаємо твій ангар.
Гурвіц відступив ще на крок і кинувся навтьоки.
— Засилай до нього хлопців, Давиде. Я літав на його апараті й маю кілька цікавих ідей.
Джекі вчепилася в поруччя крісла. Вона ледь дихала, спина вкрилася холодним потом. З каламутного екрана на протилежній стіні на неї дивився цісар Австро-Боснії Вільгельм Другий. Аж цілий цісар! Військовий мундир, еполети, пишні вуса і гордовито задерте підборіддя. Екран фарбелауфа кепсько передавав зображення, але Джекі була впевнена, що його цісарська величність надзвичайно роздратований. І він жадав перемовин зовсім не з ними — посеред сусідньої стіни, ледь пробиваючись крізь завади зв’язку, висіла аморфна пляма, в якій ледь угадувалися обриси російського царя Бориса — лисуватого, вузькоплечого і короткошийого, в пафосній порфирі поверх одягу. На вухо йому щось постійно нашіптував перекладач. Навпроти царя Бориса на екрані висів британський лорд, сер Джефрі Кавендиш. Джекі забула, як правильно звучить його посада, і подумки називала його «прем’єр-міністром». Роздивитися Кавендиша було найпростіше — зв’язок з Лондоном був чудовий, можна було розрізнити навіть речі в його кабінеті. Британець сильно нервував і виявився значно молодшим, ніж Джекі уявляла,— на вигляд йому було не більш як сорок років, він чимось нагадував дівчині короля Болеслава, тільки в рухах відчувалося більше енергії і напруги. Під екранами, так, щоб їх не було видно, сиділи професор Кубрик, Паль Келемен, Данило і Тео. За завісою, наглядаючи за пристроєм, причаїлася Ґрета Ветцель. Джекі й досі не вірилося, що дівчина змогла налаштувати такий складний апарат. Троє з екранів дивилося на Давида, що сидів поруч з нею і розповідав про справи в Леобурзі.
— Отже, ми розцінюємо напад субтерини і бойових дирижаблів на Леобург як порушення світового правопорядку і багатосторонніх домовленостей,— промовив Давид.— Ми не маємо сумнівів, що зброю колишньому очільнику Верховної Ради Леобурга надала Російська Імперія.
— Що ж,— цісар Вільгельм ворухнувся, й екран фарбелауфа затремтів, частинки фарби збиралися в нову картину.— Прикрі новини. А що з цього приводу гадає його імператорська величність цар Борис?
— Ми не розуміємо, чому маємо вислуховувати скарги засуджених на вигнання злочинців, що незаконно захопили владу у вільному місті Леобурзі,— мовила російською червона пляма на екрані.— Ми погодилися на участь у цій... зустрічі... лише з поваги до вашого рішення, любий Віллі.
Що? Віллі?
Джекі насилу сховала посмішку, але Вільгельм не повів бровою — вочевидь, їх з Борисом пов’язували родинні зв’язки, проте таке звернення на офіційному рівні було схоже на образу.
Давид обернувся до неї. Джекі рвучко втягнула повітря.
— Перепрошую, панове,— занадто тонким з переляку голосом пискнула вона.— Але владу в Леобурзі ніхто не захоплював. Я законно посіла місце батька у Верховній Раді й ініціювала створення Народної Ради Леобурга, яка була змушена перейняти на себе всю повноту влади після ганебної втечі Юміта Оздеміра й інших так званих отців-фундаторів,— вона перевела дух.— Також нагадаю, що пан Дусманіс повністю реабілітований після незаконного вигнання указом самого Оздеміра і має право представляти леобурзький народ.
Данило з протилежного боку показав їй великий палець — мовляв, молодець. Ага, аякже.
В кімнаті залягла мовчанка.
— Хай там як,— похмуро мовив цісар,— маємо достовірні відомості, що війська Росії нині присутні в Нейтральній зоні. Це викликає занепокоєння як у нас, так і у наших союзників — Українського Королівства, Малопольського Князівства — і може розцінюватися нами як загроза.
«Bedrohung». Руки Джекі всипало сиротами від того, як саме Вільгельм вимовив це слово. Повітря в кімнаті ніби наелектризувалося.
— Якщо дозволите, панове...— втрутився в розмову Кавендиш.— Ми також володіємо тривожною інформацією про маневри російських військ біля кордонів Нейтральної зони. Крім того, його величність висловив обурення фактом застосування бойової субтерини в мирному місті.
Британець прошив красномовним поглядом царя Бориса, і Джекі здалося, що його слова — це натяк... А Тео, здається, називав субтерину «британською іграшкою». Дуже цікаво!
— Росія дотримується взятих на себе зобов’язань зі збереження миру і спокою у вільному місті Леобурзі,— з дещо глузливою інтонацією вимовив цар Борис.— Ми лише гарантували безпеку законним правителям Леобурга — Юмітові Оздеміру, Ласло Варзі та Йоганну Райнгарду — і дуже шкодуємо, що панна Яблонська вирішила стати на бік заколотників. Честь законного уряду захищають небайдужі громадяни Леобурга. Ми й надалі надаватимемо їм усіляку підтримку. Також зазначу, що ми не маємо стосунку до постачання зброї жодній зі сторін. Росія не сприймає порожніх звинувачень і погроз із боку будь-якої іноземної держави. У зв’язку з певними обставинами, які вам відомі, ми маємо докладати значних зусиль для надійної охорони власних кордонів — цим і пояснюються маневри російської армії на кордоні Нейтральної зони...