До Ратуші бадьоро прямував Бобриков. За ним оддалік чимчикував ще один Данилів знайомець.
— Доброго вечора, пане Яблонський!
Данило кивнув, але дивився не на російського шпигуна, а на Абу Аль-Разі, який скромно тупцяв позаду.
— О, яка зустріч! Радий вас бачити, пане Аль-Разі,— всміхнувся Данило.
— А я не дуже, Яблонський,— невдоволено буркнув хімік.
Йому, вочевидь, було непереливки. Аль-Разі, як і більшість городян, остерігався вигнанців і можливих боїв у середмісті. Замість гумового фартуха і рукавів він був одягнений у коричневий костюм-трійку та плащ і тримав невеликий саквояж: скидалося на те, що Бобриков витягнув його з поїзда, коли араб збирався дременути в якусь теплу країну, як це зробила переважна більшість леобуржців. Данило всміхнувся і відвів Бобрикова вбік.
— Дивно, що його привели саме ви.
— Втомився дивитися, як ви шукаєте голку в копиці сіна,— зітхнув він.— Вважайте це за невеличку послугу.
— Сподіваюся, ми не надто дорого заплатимо за неї. Дякую.
— Дурниці,— мовив Бобриков і зблиснув моноклем.— Ще маю інформацію. По-перше, Австро-Боснія збирається мобілізувати східні округи. По-друге, не знаю, про що саме ви гомоніли з їхніми імператорськими величностями, але, здається, наш государ впав у амок. Мої джерела повідомляють, що посол Британії довго чекав на його величність біля входу до приймальні, а коли його впустили, аудієнція тривала не більш як п’ять хвилин, після чого той вилетів як ошпарений,— шпигун обвів поглядом площу Чорного.— Оздеміра усунуто від командування леобурзькою операцією, місію покладено на генерала Сабурова. Вони вдарять по місту вже найближчим часом, щоб випередити наступ австрійців.
У Данила похололо у шлунку. Якщо досі їм фантастично щастило, то зараз усе закручувалося надто швидко, надто круто і геть не на їхню користь. На щастя, на завтрашній ранок Давид запланував евакуацію поранених, жінок і дітей, бодай хтось отримає шанс вижити.
— Ми ж звернулися до Вільгельма, як ви і радили. Тільки все погіршили,— мовив Данило.— Він фактично висунув Росії ультиматум.
Бобриков розправив кінчики вусів, дивлячись удалечінь.
— Я припускав, що так і буде, але гадав, що на той час британці переконають царя не виступати проти леобурзьких заколотників,— він кинув на Данила зневажливий погляд.— У його оточенні, на щастя, є розсудливі люди, які намагаються відтягнути відкрите втручання, проте, боюся, залишився єдиний вихід, щоб зупинити війну.
Данило здивовано кліпнув.
— Що ми можемо вдіяти проти Росії?
— Наразі нічого. Але ви можете змінити баланс між суперниками на світовій шахівниці й отримати несподіваних союзників.
Данило спантеличено почухав брову.
— Як ви гадаєте, чому ви досі не отримали зрозумілої відповіді від гарантів Леобурга? — криво всміхнувся Бобриков.— Бо усі дивляться на Вільгельма. Взаємини між імперіями — це справа балансу. Зараз Австро-Боснія має неймовірну перевагу — надзброю, що загрожує всім без винятку. Ані Франція, ані Британія, ані Японія не підуть на війну з Австро-Боснією за маленьке місто. І тільки наш государ веде Росію в леобурзьку пастку. Відтоді як в Австрії з’явилася надзброя, а наша спроба створити смертельний газ за допомогою Августа Яблонського провалилася, цар Борис мріє лише про те, як перемогти свого кузена.
— Не розумію, до чого ви хилите.
— Якщо зброя, якою володіє Вільгельм, справді нищівна, він може захопити владу в усьому світі. Але якби вона раптом зникла чи втратила свою загрозливість, Британія, Франція і Японія не боялися б захистити вас від зазіхань Австро-Боснії і втримали б Росію від нової самогубної війни. Зрозумійте, що Росія воює не з вами. Вона воює з Вільгельмом.
Данило зціпив зуби, Бобриков зміряв його поблажливим поглядом.
— Можливо, ви маєте рацію. Але надзброя — це факт. Вона існує, і Леобург нічого не може з цим удіяти.
— Не зовсім так. Незабаром «велику рибу» випробовуватимуть на полігоні. Але я не знаю, де саме, і не можу туди потрапити.
— Гадаєте, я можу? — примружився Данило.
— Ви — так. Пам’ятаєте, я питав, чи не спілкувалися з вами члени австрійського Ревкомітету? Маю інформацію, що віднедавна в них з’явився доступ до головних військових об’єктів імперії. А ви маєте доступ до їхнього керівництва.
— Якщо в справу втрутиться Леобург, то весь гнів Австрії впаде на нас,— заперечив Данило.— І тоді вони точно вдарять по нас, і не буде нікого, хто б міг нас захистити, бо ми самі порушили гарантії безпеки.
— Ви не розумієте! — вигукнув Бобриков.— Австрія розпочне війну в будь-якому разі. І вона явиться саме сюди, бо Росія вже готова до удару. Отже, Леобург неуникненно постраждає. Але наразі справа вже не в Леобурзі! Справа в існуванні людства! Якщо ця зброя настільки потужна, як про неї розповідають, може статися правдива катастрофа.
— Якщо зробити божевільне припущення, що ми потрапимо на полігон і якимось чином пошкодимо цю штуковину, тоді ніщо не зупинить Росію від нападу на Леобург. Навпаки, ми віднімемо у її головного суперника козир, якого досі боявся цар Борис,— криво посміхнувся Данило.— Авжеж, вам, як росіянину, це цікаво, але, боюся, це не зіграє нам на користь.
— Я розповім вам, що буде далі, пане Яблонський,— холодно мовив російський шпигун.— Цісар мріє застосувати свою зброю, цар Борис мріє надерти йому зад. І вони зійдуться саме тут, без варіантів. Якщо Австрія справді здатна нищити цілі міста одним ударом, то першим вона знищить саме Леобург, якщо сюди зайдуть росіяни,— чудова можливість для демонстрації! Якщо росіяни не окупують вас першими, то це зробить Відень, усуне Агнесу Яблонську від влади і змусить ваших учених працювати на себе. Цісар чудово вміє висмоктувати ресурси. Якщо нам з вами вдасться прибрати надзброю зі столу, тоді у гру вступлять ваші гаранти і вмовлять Росію вкусити Вільгельма з іншого боку. В будь-якому разі, противникам знадобиться час, щоб перебудувати стратегію, а це — час для Леобурга і держав Нового поясу знайти нових союзників,— монокль Бобрикова зблиснув у сутінках.— Отож, якщо є бодай примарна можливість, що імперії зіткнуться деінде, не на ваших теренах, я б схопився за цей шанс.
Данило вигнув брову. Бобриков був схожий на гравця, який ставить усе майно, відчайдушно та хвацько, і до цього, вочевидь, його щось підштовхувало. Знищення зброї Австро-Боснії однозначно піде на користь Росії, але, можливо, у словах шпигуна справді є раціональне зерно? Що люди цього світу зможуть протиставити пекельній машині, яку змайстрував інженер з іншої реальності?
— Невже за ці роки надзброю Вільгельма ніхто не намагався знищити?
— Ми неодноразово намагалися,— Бобриков зітхнув.— Наскільки я знаю, були спроби в інших країн і в Ревкомітету. Але безуспішні. Час об’єднати зусилля.
— Мені оце спало на думку...— Данило примружився.— Чому ви пропонуєте це мені, а не представникам Ревкомітету?
— О, самі знаєте стан взаємин між нашими державами! — пирхнув Бобриков.— Вони нізащо не викажуть російському агенту свої впливові контакти. Але ви й Агнеса — інша справа. То що скажете?
Данило підібгав губи.
— Скажу, пане Бобриков, що я вам не вірю. Я змушений відмовитися.
Обличчя російського шпигуна не змінило виразу, лише потьмянішав блиск в очах.
— Що ж, тоді я змушений розірвати нашу маленьку домовленість. Вважайте пана Аль-Разі моїм останнім подарунком. Дуже прикро, але ви лишилися без інформації про ваших ворогів. Нехай щастить.
Російський шпигун підняв капелюха і швидко зник у темряві.
Аль-Разі перелякано втупився в Данила. Після таких новин усміхнутися було непросто, але Данило вдав привітність.
— Абу, гадаю, я знову маю до вас ділову пропозицію.
— Яблонський, я ж попереджав, що більше ніколи...
— Ви ж мрієте про власну лабораторію, чи не так?
Темні брови хіміка здивовано злетіли вгору.
— Тобто?
— Власну лабораторію, оснащену найсучаснішими, наймоднішими приладами і технологіями, які тільки має хімічна наука! Все — за рахунок міста.