Повз якраз мчав черговий, і дівчина дивом встигла схопити його за лікоть.
— Слухай, ти Агнесу не бачив?
Почувши ім’я, хлопець загадково посміхнувся.
— Уже мала повернутися. Здається, вона в своїй кімнаті.
— Добре. А Федя де?
На обличчі вигнанця знову буквально на мить спалахнула посмішка, але він одразу посерйознішав. Лейла насторожилася.
— Тільки-но бачив, як він заходив до штабної.
— Сам?
— Наче сам, а що?
Ідеально. Просто ідеально.
— Нагадай, будь ласка, як тебе звати? — солодко всміхнулася Лейла.
— Матей.
— Чудово, Матею. Тепер зроби мені ласку: хвилин за п’ять скажи Агнесі, щоб вона прийшла до штабної. Треба обговорити одну важливу штуку.
— Та я і зараз можу...
Лейла підступила до вигнанця впритул і торкнулася його плеча.
— За п’ять хвилин. Ось тобі годинник, час пішов.
Хлопець недовірливо примружився. Лейла м’яко поклала позолочений диск у його долоню.
— Буду тобі страшенно вдячна,— всміхнулася вона.
— Гаразд,— Матей облизнув губи.— Я про це пам’ятатиму.
Лейла рушила вглиб центрального тунелю.
Отже, вона має п’ять хвилин. До біса Федині нічні походеньки — зараз усе зміниться. І Яблонський побачить найзахопливіший у своєму житті ЗD-фільм.
Лейла потягнула на себе ляду і мало не зіштовхнулася з Федею, що ніби чекав на неї біля входу.
— Привіт,— всміхнулася дівчина.— Є розмова.
Хлопець відступив, пропускаючи її всередину. Блідо-жовта газова лампа слабко розсіювала темряву.
— Вибач, але на мене чекає фон Бауф,— з нарочитим наголосом мовив він.— Йому трохи легше, він підготував пропозиції з оборони. Тому, якщо ти не проти, ми могли б поговорити ввечері.
— Ні,— вона хитнула головою.— Увечері я заступаю на чергування. Я просто...
Федя підняв руку, щоб прибрати з очей пасмо волосся, і на його зап’ястку щось зблиснуло.
Годинник.
Клятий японський годинник.
Лейлине дихання збилося, за комір ніби сипнули снігу.
Він носить її годинник. Ще вчора його не було.
Тож усе правда. Яблонський не збрехав.
Лейлу занудило, перед очима все посиніло й розпливлося.
— Я хотіла подякувати тобі. Ти врятував мені життя.
Це не спрацює. Що за інтонація! Він же тобі не повірить!
Федине обличчя витягнулося, він не розумів, про що мова. Лейла змусила себе всміхнутися, намагаючись удати сумну ніжність.
От же покидьок. От мразота.
Лейла стиснула кулаки. Їй кортіло верещати, розбити цю дурну газову лампу об його голову, а потім, коли Федя впаде, з насолодою добивати ногами. В думках крутилося лише одне питання: «Де ти був сьогодні вночі?!»
Вона не може програти якійсь непоказній курці. Вона не може програти.
— Я була тоді в Ратуші,— видихнула Лейла, скромно опустивши погляд.— Якби ти не збив той дирижабль, я б загинула.
— А, ти про це... Отже, ти теж там була.
Теж?
Лейла підійшла до Феді й обійняла його.
— Я втомилася,— прошепотіла вона, притискаючись щокою до його грудей.— Я більше так не можу.
Федя на мить завмер, але потім заспокійливо погладив її по спині правицею. Ліва рука, на зап’ястку якої виблискував злощасний годинник, залишалася розслабленою зовсім близько від її руки. Лейла легко торкнулася його долоні.
— Я теж. Але доведеться потерпіти. Це очікування нападу гнітить.
— Це не тільки через війну. Все набагато складніше.
Вигнанка м’яко розстебнула застібку, непомітним рухом зняла годинник з Фединої руки і сховала до кишені.
— Лейло, побалакаймо пізніше, я справді...
І тут Лейла помітила крісло. Федя стояв усього за крок від нього.
Дівчина відхилилася і поклала руки на Федині плечі. В його очах майнула тінь недовіри, він примружився. Лейла потягнулася до його вуст і водночас зробила крок уперед.
Федя, не втримавши рівноваги, плюхнувся в крісло, й Лейла миттєво всілася на нього верхи.
— Ем-м... стій... Лейло! — Федя зніяковіло засміявся, намагаючись зупинити її.— Припини!
Вентиль за спиною рипнув. Лейла вп’ялася у Федині уста жадібним поцілунком. Хлопець схопив її за плечі й відірвав від себе, а тоді поглянув їй за спину.
О так. Матей зробив усе вчасно. Вигнанка повільно обернулася.
Джекі притулилася до люка. Її обличчя було біліше за молоко, вуста міцно стиснені. В кімнаті запала мертва тиша. Федя закляк, а тоді рвучко скинув Лейлу з себе і підскочив з крісла.
— Женю, от серйозно, це взагалі не те...
— Ні! — верескнула вона.— Ні!
Яка драма! Наче бразильський серіал!
Лейла розвалилася в кріслі, з насолодою спостерігаючи за виставою.
— Почекай, дай сказати,— Федя підняв руки.— Лейла просто неправильно мене зрозуміла.
Він спробував узяти Джекі за руку, але та сховала долоню за спину. В її очах бриніла вся ненависть світу. Федя зробив крок до неї, але відсахнувся.
— Не підходь до мене,— тремтливо прошепотіла вона.— Ніколи більше не підходь, інакше я тебе вб’ю.
Вона тримала у руці револьвер.
Ого! А наша панночка запальна штучка.
Джекі позадкувала і вискочила в коридор, грюкнувши наостанок люком. Федя стояв нерухомо, безсило опустивши руки.
— От лайно! — вигукнув він і вперіщив ногою хистку шафку.— Лайно! Довбане лайно!
Шафа повільно відхилилася від стіни і з хрускотом завалилася на підлогу.
— То ти в нас, виявляється, дівку маєш? — Лейла реготнула.— Мав.
Хлопець здригнувся й обернувся, наче тільки-но згадав, що вигнанка досі тут.
— Звідки ти взялася на мою голову?!
— О так, це я винна,— дівчина підвелася й виклично подивилася йому в обличчя.— Ще скажи, що ніколи не хотів мене.
Федині очі здавалися матово-чорними, це була суміш неприхованої ненависті та зневаги. Але він змовчав. Лейла задоволено кивнула.
— Я так і думала.
Вона гордовито пропливла повз нього, але зупинилася на виході.
— Пам’ятаєш приказку про двох зайців? — усміхнулася вигнанка.— До зустрічі. Дівчина вийшла з кімнати. Отже, перший хід зроблено.
Данило оббігав увесь Аристократичний район, але Зінкевич наче крізь землю провалився. Його не було ані на передовій, ані в штабі, ані в соборі. Можливо, виїхав до Відня? Данило зітхнув і відпив чаю з бляшаного кухля, підігрітого на багатті. Леобуржці тягали важкий мотлох по Михайлівській площі, споруджуючи барикади на суміжних вулицях, добровольці під керівництвом Аслана скупчилися під єдиним ліхтарем і опановували ракетомет. Раптом хтось усівся на колоду поруч з Данилом.
— Чай ще є? — пискнула Ґрета.
Хлопець хлюпнув їй у кухоль трохи окропу.
— Кепська погода, ще й туман. Не видно, що коїться на тому березі,— пробурмотіла дівчина, гріючи руки об бляшанку.— Але маю відчуття, що сьогодні вони не полізуть.
— Так, маємо ще трохи часу.
— Трохи часу? — жорстко посміхнулася вона.— Дихай, Едварде. Дихай на повні груди. Це наші останні дні.
Її щоки розпашіли від гарячого чаю, вітер ворушив білі кучерики довкола чола, але вираз обличчя більше не здавався Данилові дитячим. Ґрета Ветцель здавалася йому рішучішою і сміливішою за багатьох чоловіків у цьому місті. Вона йому нагадувала копію тієї, колишньої Джекі з зеленим волоссям, тільки значно, значно авантюрнішу копію.
— Вони гадають, що кількох бронемобілів і парочки кулеметів вистачить,— гірко всміхнулася вона.— Я не розумію, на що вони сподіваються. Якби я могла... якби була хоч найменша, найпримарніша надія, що ми уникнемо цієї війни або виграємо її... Я б зробила що завгодно. Я б пішла до дідька в пащу! Але сидіти і чекати неминучого фіналу — це нестерпно!