Данило зачудовано дивився на неї. Дівчина сьорбнула чаю і втупилася в рештки багаття, що поволі згасало в діжці. Її погляд був злий і сповнений болю.
Завзята, смілива, готова діяти, знається на техніці... Ні, стоп, це нісенітниця!
— А ти, бува, Зінкевича не бачила? Це той кореспондент віденської газети.
— А, коротун в окулярах? Бігав тут. Мабуть, він в Університеті, звідти відсилають біженців до Українського Королівства.
Чому б не запропонувати їй? Дівчина все одно загине, якщо лишиться вмісті. Чому б їй не випробувати долю на полігоні у Відні?
Данило поставив кухоль біля діжки.
— Хочу прогулятися до Академічного. Складеш мені товариство?
Вони пленталися темними мокрими вулицями в химерній тиші. Данило не знав, з чого почати розмову про майбутню аферу, і не був до кінця впевнений, чи варто посвячувати Ґрету в деталі. Нарешті хлопець зважився:
— Що б ти сказала, якби я запропонував тобі з’їздити до Відня і спробувати зупинити війну?
— Га?
— Якщо ти хотіла влізти до дідька в пащу, то це саме той випадок.
Вони йшли зо пів години, і Данило весь час розповідав про свій план, поки попереду не з’явилися вежі Леобурзького університету. Хлопець зупинився біля брами, роздивляючись територію. Люди вже практично виїхали, останню групу разом з речами вантажили на вози, що вирушали в Нейтральну зону. Данило помітив за ґратами метушливий силует, темряву розрізав яскравий магнієвий спалах.
— Агов, Павле! — Данило помахав йому рукою.
— Це чисте самогубство,— засичала Ґрета крізь зуби, вдаючи приязну усмішку.— Але чи не все одно, де сконати: тут чи у Відні.
— У Відні пафосніше,— посміхнувся Данило.
Кореспондент квапливо прямував до брами.
— Доброго вечора, пане Яблонський! — вигукнув він.— А я шукаю, хто дасть мені коментар щодо сьогоднішньої евакуації! Ці вигнанці, знаєте, не надто говіркі.
— Заждіть з коментарями. Маю важливішу розмову,— Данило примружився, спостерігаючи за реакцією кореспондента.
Зінкевич покрутив носом, ніби відчув запах неприємностей, і запхав нотатник до кишені.
— Я вас слухаю.
— Агнеса переказала мені зміст вашої розмови. Замість неї до Відня поїде інша представниця Народної Ради — Ґрета Ветцель. І я.
Обличчя Зінкевича витягнулося, він роззявив рота і втупився в Ґрету, але зумів швидко опанувати себе.
— Пані й панове, я сподіваюся, ви усвідомлюєте, що про це ніхто не повинен знати?
— Авжеж,— кивнув Данило.— Наскільки я розумію, головною метою Ревкомітету зараз є знищення надзброї цісаря Вільгельма?
Зінкевич нервово всміхнувся.
— Пане Яблонський...
— Я не знаю, що саме ваші очільники хотіли обговорити з Агнесою, але представники Леобурга справді можуть бути корисними для вас. Я цікавився проривними технологіями й інвестував у них чимало коштів, а панна Ветцель,— Данило вказав на перелякану Ґрету,— добре знається на техніці. За моєю інформацією, Ревкомітет має вихід на вищі чини австрійської армії. Допоможіть нам потрапити на полігон, де проходять випробування імперської надзброї. Я хочу побачити, як вона працює.
Брови Зінкевича підстрибнули вгору, проте вираз його очей за блискучими скельцями окулярів не змінився.
— Ще донедавна ми не мали такої можливості. Але я сподіваюся, тепер ми зможемо це гарантувати.
— Тоді вирішено. Вирушаємо найближчим потягом.
Джекі вихором влетіла в темне громаддя собору, ніби за нею гналася зграя скажених собак. Усередині неї бушував вогненний вир: здавалося, не залишилося жодної клітини, не охопленої пекельним полум’ям. Дівчина сапала холодне повітря, проте все одно задихалася. Височенні готичні склепіння, сповнені мороку, наче впали їй на плечі. Джекі кортіло стиснутися до розмірів піщинки, зникнути назавжди, розчинитися в зимовому холоді й неприродній тиші цього напівживого міста.
А як ти гадала? Ти ж знала, що йому не можна вірити.
Замість величних вітражів зяяли чорні дірки, місцями абияк забиті дошками. Поранених вивезли у притулок під університетом, темним нефом снували тільки вигнанці-чергові й дівчата в сірих фартушках. Десь далеко лунали постріли, але Джекі не знала, тренувальні це стрільби чи ні. Все відбувалося наче в тумані, навколишній світ розпливався перед її очима.
Жалюгідна дурепа. Звісно, він не жертвуватиме стосунками з Лейлою заради тебе. Це ж Лейла! А ти хто така?
— Агнесо! Агнесо, ви мене чуєте?
Хтось торкнувся її плеча. Джекі здригнулася й озирнулася. Вона сиділа на підлозі, біля колони, обхопивши руками коліна. Обриси ставали чіткішими. Огрядна фігура, руде кучеряве волосся, світлі очі, кирпатий ніс. До неї нахилилася одна з дівчат, що допомагала лікареві Шварцу.
— З вами все гаразд?
Катажина. Здається, так її звуть. Джекі зіперлася на руку дівчини й підвелася.
— Усе добре, трохи втомилася,— безбарвним голосом відказала Джекі.— Тільки зараз згадала, що сьогодні заняття.
— Я зараз усіх покличу! — натхненно вигукнула Катажина.
Руда попрямувала в темні глибини собору, Джекі зробила кілька кроків, але її коліна не згиналися, а в горлі шкребли пазурами тисячі скажених котів. Вона усвідомила, що добігла зі штабу до Михайлівської площі, жодного разу не зупинившись.
Ще сьогодні вранці ти була жива, бо він тебе врятував. А зараз?
Її учениці збиралися біля сходів, що вели на хори. Катажина жваво командувала вигнанцями: хлопці принесли лавку і розчистили місце.
Кров, смерть, війна. Вщипни себе. Ти зараз тут. І ти потрібна їм.
Джекі зійшла на сходи й обвела поглядом дівчат у хустках з червоним хрестом. Дівчата були різні: студентки, художниці з багатих сімей і пралі з Робітничого району. Сьогодні до них долучився хлопець в охайному пальті та з моноклем, певно, аристократ. Збоку на кам’яних східцях усівся один з вигнанців. Сестер-жалібниць побільшало, але вони, як і раніше, не мали елементарних навичок, і Джекі щовечора доводилося згадувати те, чого вона навчилася в такому далекому, примарному довоєнному житті. Вона вчергове подякувала рідному інтернату за ту дещицю корисного, чого навчилася в його стінах. Хто б подумав, що ці знання колись стануть їй у пригоді. Катажина поставила перед сходами стілець, і на ньому вмостився хлопець з Робітничого району, який погодився бути навчальною моделлю.
— Здається, ми закінчили на... на травмах голови. Пов’язка на голову накладається так,— Джекі поклала долоню на голову хлопця. Він недовірливо скосив очі.
Джекі швидко обв’язала його голову, потім почала намотувати бинт поверх черепа. Деякі сестри замальовували, деякі ворушили руками, повторюючи її рухи. Аристократ щось завзято креслив у блокноті.
— Повторюйте,— наказала Джекі, заправляючи край пов’язки.
Вишикувалася черга, і Джекі відійшла вбік. Аристократ упорався несподівано добре. Де в кого теж виходило непогано, інші надмірно хвилювалися, в одної сестри бинт випав з тремтливих рук. Вигнанець, що спостерігав за процесом, подав його зніяковілій дівчині.
— Добре. Так-сяк годиться,— резюмувала Джекі.— Тепер повторімо про джгут. Ти,— вона звернулася до дівчини, що притискала до грудей бинт, зроблений з простирадла,— будеш першою.
Хлопець-модель гірко зітхнув і влігся на підлогу. Джекі видала підопічній тонку смужку гуми і вказала на годинник. Дівчина присіла поруч з «пораненим».
— У нього поранене стегно, хлище кров. Уперед.
Дівчина метушливо перебирала джгут пальцями, потім спробувала начепити його біля коліна.
— Стоп,— скомандувала Джекі.— Тепер він має поранення в плече.
Дівчина зашарілася ще дужче, на чолі заряснів піт. Катажина кинула на Джекі благальний погляд, але та була незворушна. Дівчина смикала джгут, намагаючись затягнути його якнайміцніше.